Розділ 13

Микита

Вадим влаштовує у себе зібрання пихатих придурків. Довго роздумував йти чи ні. Але бажання побачити брехливе обличчя Каріни пересилило.

Адже я їй повірив тоді, і за це не пробачу. Плюс вона у боргу переді мню, інформація від неї конче потрібна. А потім ретельно займуся загадковою пташечкою, хто і звідки вона.

Пафосний двір Вадима сяє, очі ріже. Усередині все закипає.

Тільки заходжу, одразу її спина на очі потрапляє, рівна, витончена, в червоній сукні. А пам'ять уже домальовує, яка в неї досконала фігурка… Про що я?

На Ваську вона схожа... тому й задивляюсь. Навіть зі спини.

Карінка мене відчула. Не знаю, яким чином, але миттєво напружилася. Розуміє, що доведеться відповісти за зраду.

Вадим до неї підходить, по-господарськи до себе притягує, ніби не дружина, а річ. Але їй, мабуть, подобається, в плече його втикається. На мене навіть не дивиться.

А я профіль бачу, вилита Василіса. І накриває, сильно, дико… спогадами, тугою… любов'ю моєю невиліковною. Серце в лещатах стискається, повітря, немає його більше, без неї так і не навчився дихати. Але зараз ще важче, ніби кислоту вдихаю.

А коли Вадим свою промову штовхає, у мене щелепа ледь до підлоги не падає.

Вагітна ...

Всередині все обпалює, удари по серцю, чимось гострим, отруйним. Перед очима чорні кола.

Чому мене це зачіпає?

А раптом?

В голову шалена думка приходить. Маячня… але все ж…

- Вітаю, - вичавлюю з себе посмішку.

Роблю навіть більше, підходжу до Вадима та тисну йому руку.

- Дякую, брате, - буравить мене очима.

А ця… продовжує до нього притискатися. Тикається носом у його піджак, ніби надихатися своїм чоловіком не може. Щось раніше я кохання не помічав. Невже тепер щаслива родина? А зі мною тоді навіщо була?

Про Вікторію вона не знала. Але ця підстава з поліцією… точно вона руку приклала. Не здивуюся, якщо її розповіді про страх Лева – брехня. А насправді на нього працює.

- Який термін? - Навіщо я це питаю?

Не дає спокою думка безглузда.

- Дванадцять тижнів нашому щастю, - Вадим піднімає Карину на руки, цілує в щоки, в губи.

Від огиди ледве не вивертає.

Ідилія.

Бридота.

Чому ще дужче задихаюся?

Я реально сподівався, що дитина моя?

Ідіот.

Мало мене зраджували. Мало в пеклі поварився, треба більше.

Вона коли зі мною була, вже дитину від Вадима носила. І від цього ще гірше на душі.

Вони сім'я, а я… я завжди з боку, запасній варіант. Вадим собі ляльку зліпив, продовжує жити, грає з нею у щастя. А може, й справді все у них не так погано.

І Васька з Вадимом була. І я не знаю, які там стосунки в них були. Про нього вона нічого не говорила... але, можливо, вона його любила, а я так...

Голова розколюється, від думок, які, як батоги б’ють мене без зупину. Удар. Ще один. Ще. До крові. До кісток. По нервах. Душу навиворіт.

Чому це мене так чіпляє?

- Каріно, вам пощастило, Вадим буде чудовим батьком, - звертаюсь до неї.

Що б нарешті подивилася мені у вічі, щоб перестала боягузливо ховатися за його плече.

Саме в цей момент мені життєво важливо зловити її погляд. Якась дика потреба.

І вона піднімає голову. Дивиться зацьковано, невідривно. Неможливо блакитні очі, небесні, а в них непролиті краплі сліз... небо ось-ось заплаче. А ще жадібність у погляді, ніби вона дорвалася і не може надивитись.

Губи тремтять, на віях блищать краплі сліз, як маленькі діаманти.

І так у цей момент мені Васько нагадує. Обличчя… скільки ж Вадим заплатив за таку точну копію?

Провалююсь у часі. Знову Василіса жива, і я можу милуватися нею.

Тільки я забуваю, це лише фальшивка.

- Ви навіть не уявляєте, як мені пощастило, - відповідає з надривом, і знову пожирає мене очима.

Зіниці гарячково бігають, ніби вона не може надивитись. У жар кидає від її погляду. Від того, що це не нові відчуття. Було це раніше…