Розділ 12

Каріна

Мало! Жахливо мало часу! Я стільки років не бачила Адріана, а ми так мало змогли поговорити. Затримуватись не можу. Занадто великий ризик, тим більше зараз, коли пильність Вадима зашкалює.

Але все ж таки на душі легше. Є усвідомлення того, що я не одна. Хоча я не маю права звалювати на Адріана усі свої проблеми. Він ховає Вікторію, не дасть їй утекти. Але й уплутувати його в протистояння із чоловіком не хочу. Занадто ризиковано. Я можу втратити Марусю. Хоча впевнена, Адріан міг би допомогти мені втекти, він навіть пропонував. Але на таке ніколи не піду.

Коли я втекла від вітчима чотирнадцятирічної дівчинкою, Адріан підібрав мене на вулиці. Я сиділа на узбіччі дороги та жувала булочку, брудна, промокла. Не знаю, чому він тоді зупинився, чому не побоялася сісти до нього в машину. Але я про це ніколи не пошкодувала.

Адріан замінив мені справжнього батька. Сплатив квартиру, навчання, купував усе необхідне та дбав... Його доброта безмежна принаймні до мене.

Хоча я чудово знаю, що й Адріан має темну сторону. Свої слабкості та вади, а скільки ворогів, не злічити. Але мені все одно, я завжди його захищатиму та допоможу у всьому.

Є у названого батька своє горе. Він не може знайти сина. Хлопчика від жінки, яку він шалено любив і... швидше за все, любить й досі. Він так само хворий, як і я на Ворона.

Так хотіла його розпитати, як просуваються пошуки сина. Але забракло часу. Стільки всього не сказано... Я бачила Адріана востаннє ще до своїх поранень.

Він мене поховав. Так сьогодні сказав. Хтось його дуже старанно переконав, що мене більше немає в живих. А знаючи Адріана, його скрупульозність, хтось дуже постарався.

Одне все ж таки дарує крила, тепер я точно знаю, що моя дитина житиме! На крайній випадок є план, є захисник. Неймовірне почуття бути комусь потрібним! Не відчувати себе одинокою в цьому світі.

Навіть не помічаю, як майстер закінчує роботу з моїм волоссям. Досі під враженнями від зустрічі. Виходжу до охоронця, зітхаю з полегшенням, він сидить та копирсається у телефоні.

Коли повертаюся, Вадим уже вдома, свердлить мене важким поглядом.

- У тебе викидень не трапився? – каже замість привітання.

- Не дочекаєшся! - фиркаю.

- Ось як! - на губах грає крива усмішка. - Звідки стільки зухвалості? Відчула себе невразливою?

Чому мені здається, що його питання має подвійний зміст?

- Вадим, просто дай мені спокій! - пробую піти з кімнати, але він перетинає мені дорогу.

- Я ще не дав згоди! - дивиться як звір, готовий розірвати.

- І? Мені тепер перед тобою на колінах стояти? – я справді відповідаю сміливіше, ніж завжди.

Зустріч з Адріаном на мене безперечно вплинула, подарувала більше впевненості. Та й моя зневага до чоловіка зростає в геометричній прогресії.

- Хм… я не проти, - гидко посміхається.

- Тобі ще мало моїх принижень?

- Катастрофічно мало. Ти не заплатила за зраду, за втечу, не подякувала за свій порятунок. Каріш, ти взагалі дико невдячна особа. Мене це пригнічує. Навіщо мені така дружина? - він каже це все з мерзенними смішками, ще й колупається зубочисткою в зубах.

- Я погано почуваюся. Давай відкладемо з'ясування стосунків, - намагаюся втекти до своєї кімнати. Він грає на моїх нервах і хоче вивести з рівноваги.

– Зараз! - хапає мене за руку. - І ти мені розкажеш, так дуже переконливо розкажеш, чому я маю залишити істоту в твоєму животі! - Дихає рвано, немов після важкого бігу.

– Це дитина! Чуєш! - хочу дати йому ляпас. Вадим перехоплює мою руку.

- Це помилка. Непорозуміння. Істота. Що завгодно, тільки не дитина! Ти знаєш, хто його батько? Карний злочинець… і це менший з його недоліків! – обличчя червоніє, очі кров'ю наливаються. Вадим у сказі. У такому стані з ним не можна говорити. А то біди не обминути.

Поки гарячково думаю, що зробити, як його заспокоїти. До кімнати забігає Марусенька.

- Матуся вже повернулася!

- Скарбе мій! – Вадим миттєво мене відпускає. Біжу до дочки.

Яким би психом він не був, але малечу любить і при ній нічого не влаштує.

Марусенька! Спасителько моя!

Як відчула, з'явилася саме в той момент, коли я потребувала допомоги!

Цілую дочку, обіймаю, вдихаю її запах. Відразу стає легше. Ні, я не можу без неї. Я мушу боротися… і… терпіти Вадима.

Мої діти, все, що я маю в житті. Тільки ними живу.

Не відходжу від Марусеньки, доки вона не засинає ввечері. Весь час озираюсь, боюся, як би Вадим не зайшов. Але він на щастя, не дає про себе знати.

Наступні три дні проходять у напрузі. Усіма силами уникаю чоловіка. Боюся його чергового нападу люті. Намагаюсь постійно перебувати з дочкою, у присутності прислуги.

Але Вадим, обмежується лише їдкими фразами, не робить спроб залишитися зі мною наодинці.

- Завтра ввечері до мене приїдуть важливі люди. Приведи себе в порядок і не ходи замухришкою, - кидає, навіть не дивлячись на мене.

Це не складно. Навіть краще, при сторонніх він точно мене не чіпатиме. Навіть зітхаю з полегшенням, що один вечір можна не здригатися від кожного шереху.

Я б воліла взагалі не виходити до гостей. Але Вадим любить пускати пилюку в очі. Тому його дружина має блищати, посміхатися та грати роль привітної господині.

За його настановою одягаю новий комплект прикрас, шалено дорогих, масивних і страшних. Обтягуюча червона сукня, нижче колін, туфлі на величезній шпильці. Почуваюся розрядженою лялькою.

Виходжу до гостей. Одягаю лицемірну маску, підтримую світські бесіди. Все йде за накатаним сценарієм.

Його появу відчуваю одразу. Струм пробиває. А волосся стає дибки, ніби від помаху чорних крил.

Завмираю. Боюся побачити неможливі очі, потойбічні, ненависні, кохані.

Його погляд обпалює спину.

Чоловік за два кроки опиняється біля мене, ривком притискає до себе.

- Брате! Микито! Радий тебе бачити! – брехливо-привітний голос Вадима над моїм вухом, мене вивертає від огиди, і від страху… так і не наважуюсь подивитися на Ворона. - Запізнюєшся. Але якщо всі в зборі, не можу більше приховувати чудову новину! – робить багатозначну паузу, від якої у мене всередині все обривається. – У нашій щасливій родині очікується поповнення! Моя дорога Карина вагітна, я скоро стану батьком! Думаю, у мене буде син! Донька вже є!