61

***Міра***

​— Зупинися! — верещала Калісса, в останню мить смикнувши за тканину моєї сорочки.

​Від бридкої пики Карла мене відділяло кілька нещасних метрів. Ще трохи, і я б учепилася нігтями в ту хитру мордяку!

​— Ти що виробляєш?! — я замахала руками в спробі дотягнутися до ворога. — Невже зрадила нас?!

​— Мерідіє, повірте, я...

​— Ану замовкни! З твого рота вилітає сама брехня! — кричала я, навіть не думаючи заспокоюватись.

​— Це не він! — над вухом гримнув голос Калісси.

​— Звісно, це у нас милий ховрашок, а я випадково сплутала його з Карлом! — злісно зашипіла.

​— Люций, — спокійно відгукнувся чоловік, зробивши до мене крок. Ніби цим рухом він хотів продемонструвати свою відкритість і мирні наміри.

​— Люций... — повторила за ним, звузивши очі.

​Я намагалася розгледіти в ньому те, чого не помітила відразу. І справді: в його темних очах не було підступності — тієї всепоглинаючої пітьми, яка невідступно слідувала за іншим де Бардо.

​— Це справді ти? Тобто... ви? — я затрусила головою, намагаючись зосередитись.

​— Можна на «ти», принцесо, — чоловік ледь помітно кивнув.

​Калісса тієї ж миті випустила мою сорочку.

​— Нам необхідно поговорити, — серйозність у голосі Люция насторожувала.

​Я навіть забула, що стою в одній нічній сорочці в компанії чужого чоловіка — просто дала свою мовчазну згоду.

​— Присядьмо, — поглядом новоприбулий вказав на диван у протилежному кінці кімнати.

​Ні я, ні провидиця не заперечували. Зберігаючи тишу, ніби вона була кришталевою вазою, що могла розбитися від найменшого подиху, ми рушили у вказаному напрямку.

​— Поясніть мені нарешті бодай щось, — склавши руки на грудях, вибагливо мовила я, щойно ми розмістилися на дивані.

​— Перше, що тобі потрібно знати: я працюю над зціленням Фантома, але...

​— Стоп! — моя долонька злетіла вгору, зупиняючи потік слів, що лився чарівним водоспадами з рота Люция. — Про яке зцілення йдеться?

​— Ти їй не сказала? — його брови зсунулися на переніссі, а погляд зупинився на чорнявці.

​— Не встигла, ти надто швидко прийшов, — спробувала виправдатися та.

​— Тоді це зроблю я, — Люций повернув голову в мій бік.

​І тут у мені заворушилося тривожне передчуття. Останнім часом хорошого було мало, тому я подумки готувала себе до найгіршого. Доля ніби підслухала мене й вирішила трохи налякати. Щойно близнюк де Бардо відкрив рота, як у шибку щось гучно вдарилося.

​Скло пронизливо дзенькнуло, привертаючи нашу увагу. Там було пташеня. Маленьке, сіре пташеня. Воно безупинно билося у вікно. Сил розбити скло йому не вистачало, але це аж ніяк не зупиняло малечу.

​У мені заклекотав інстинкт захисту. Рвучко підвівшись на ноги, я почимчикувала до вікна.

​— Не роби цього! — в один голос скрикнули Люций та Калісса.

​Однак моя рука вже відсмикнула фіранку й прочинила стулку, впускаючи всередину пташину. Не знаю, на що я тоді сподівалася, але точно не на напад з боку пернатого. Проте воно, здається, мало геть іншу мету. Боляче дзьобнувши мою руку, пташеня голосно запищало — від цього звуку кров холонула в жилах.

​— Ай! — верескнувши від болю, я притисла долоню до грудей.

​— Не встигли... — в розпачі вигукнув де Бардо.

​А пташеня тим часом забилося в конвульсіях і замертво впало на підлогу.

​— Що все це означає? Хтось може мені пояснити?!

​Провидиця й Люций перезирнулися. Однак у тих поглядах уже була відповідь на моє питання. Там ясно читалося: добра не чекай. Але ж надія завжди помирає останньою, тому я вичікувально дивилася то на дівчину, то на чоловіка.

​Калісса опустила очі, тим самим даючи можливість усе пояснити Люцию.

​— Мерідіє, у Ламантії Карл має своїх ручних птахів, які привчені відстежувати та позначати жертву. На жаль, мій брат уже знає, де ти знаходишся. Гадаю, за кілька днів він буде тут.

​Коли близнюк де Бардо замовк, я на фізичному рівні відчула напругу. Вона повисла в повітрі, мов гострі, важкі бурульки на даху будинку, готові ось-ось зірватися вниз.