59

***Фантом***

​Не маючи вдосталь часу на роздуми, я зробив перше, що спало на думку — випустив на волю свою суть. Демонічні крила... До речі, про них: решта демонів їх не мали, оскільки це було моїм власним привілеєм. Уже не знаю, за які такі заслуги, та я народився з могутніми чорними крилами, мов у лиховісного ворона.

​Мерідія у моїх руках знову тихо застогнала, а я вкотре згодував дівчині брехню — щось на кшталт: «Ми впораємося, все буде добре». Ховаючи свій дорогоцінний скарб за крилами, я відчував, як гострі кігті рвуть на шматки шкіру: спершу впиваються, потім дряпають, роздираючи одяг, який заважав потворам дістатися тіла. Втім, за себе я геть не хвилювався — був готовий терпіти все, тільки б це не дісталося принцесі мого серця.

​Судомно обмірковуючи план дій, я ніяк не міг вигадати нічого путнього. Насправді тут нічому дивуватися: птахів занадто багато, і якщо я приберу свою умовну броню з крил, вони миттєво атакують Мерідію. В її стані це загрожує фатальними наслідками. Але якщо я продовжу сидіти склавши руки, вони роздеруть мене й однаково доберуться до дівчини.

​Зараз би зовсім не завадила чиясь допомога...

«​Вжух!»

Над вухом промайнула чимала тінь. Різкий, гострий біль сколихнув усе моє єство. Шия запекла вогнем, і це могло означати лиш одне: один із птахів улив туди свою отруту. Між іншим, смертельну.

​Тепер у мене лишалося ще менше часу, необхідно було якнайшвидше вигадати дієвий план. Рука потягнулася до кишені, де пульсував талісман. Можна спробувати переміститися, але тут був свій нюанс: моїм тілом надто швидко ширилася отрута, і через це я почувався дещо дезорієнтованим. У такому стані я міг створити портал, що вів прямо у вогонь або в прірву. Без концентрації в цій справі ніяк. Ну й не слід відкидати того, що ці птахи геть не дурні — вони простежили б за нами, і там ситуація просто повторилася б.

​Зненацька повітря сколихнув знайомий голос:

— Допомога потрібна?

​«Карл!» — було першою думкою, що промайнула в голові. «Ні, — сам собі заперечив я, розуміючи всю її абсурдність. — Люций!»

​Я повернув голову в напрямку чоловіка, однак не встиг його розгледіти, оскільки ще один птах нісся прямо мені в обличчя, виставивши вперед гострющі кігті. Довелося опустити голову, аби уникнути можливих проблем із зором, оскільки цей пернатий намірився видряпати мені очі.

​Люций голосно зачитав закляття стародавньою ламантійською мовою. Я знав її погано, розумів лиш уривки, але цього виявилося достатньо, аби всередині з'явився спокій: чоловік проганяв птахів назад у потойбіччя. Кілька хвилин ті ще верещали, підіймаючи бурю своїми могутніми крилами, а потім усе різко стихло. На березі запанувала приємна тиша, навіть сонце й те виринуло з-поміж хмар, за якими ховалося від птахів судного дня.

​— Як ти? — наблизившись, товариш поплескав мене по плечу.

​— Агрх... — скривившись від болю, простогнав я.

​— Вибач, не помітив рани, — чужа рука миттєво зникла з мого тіла.

​— Нічого, — збрехав я, ховаючи крила.

​— Ого... — стиха просвистів Люций. — Що трапилося з Мерідією? Я не встиг... — у голосі чоловіка відчувалася гіркота. — Але ж я не міг раніше прийти. Ледве з'явилася нагода покинути Ламантію — відразу ж скористався нею.

​— Будь ласка, не виправдовуйся, я вірю тобі, — уклавши дівчину на траву, я прибрав з її обличчя волосся, яке розсипалося блакитними пасмами. Підіймаючись на ноги, обернувся до свого союзника: — Все зайшло надто далеко. Я не знаю, як це спинити.

​— Так, — погоджуючись, Люций кивнув. — Карл розкусив наш план, але ми маємо час підготуватися як слід.

​— Люце, якщо ти знайшов її, — мій погляд упав на дівчину, плечі якої судомно сіпалися вгору й вниз, — він теж це зробить. Птахи... — на мить я опустив голову. Це було лише ще одним підтвердженням того, що Карл на крок попереду.

​— Ну, по-перше, не забувай, що я наклав на неї чари й з легкістю відстежив її за магічним слідом. А щодо птахів... — він розвів руками. — Вони, як прокляття, відчувають свою ціль, де б та не була, але нікому не можуть передати цієї інформації.

​З одного боку, я й сам усе це чудово розумів, але слова близнюка Карла подіяли на мене напрочуд заспокійливо.

​— Гаразд, хо...

​Договорити не вистачило сил. Мене мов підкосило, ніби хтось із розмаху вдарив по ногах, змушуючи впасти на землю. А далі була тиша і... темрява.