15

***Міра***

​Усі мої протести були успішно проігноровані цілеспрямованим демонякою. Фантом не бажав навіть слухати про денійку, уперто тягнучи мене у відомому лише йому одному напрямку.

​На щастя, ми дісталися до апартаментів доволі швидко — навіть не встигли зібрати натовп роззяв, які б спостерігали за моїм верещанням, поки білявчик натхненно волік мене вулицями Ламантії.

​— Нам потрібна кімната.

​— І бажано з двома окремими ліжками! — швидко додала я, коли ми опинилися перед чоловіком у чорному камзолі.

​Судячи з його вигляду та поважності, яку він випромінював, це був управитель. Хвацько підкрутивши вуса, чоловік усміхнувся, але без тепла, а якось награно, і промовив:

​— На превеликий жаль, у нас лишилося лише кілька вільних номерів, але ось біда, — він сплеснув у долоні, — всюди одне ліжко.

​— Це нам точно не підходить, ходімо звідси! — я різко розвернулася, але Фантом утримав мене на місці, стиснувши лікоть.

​— Зачекай, рибко. — Перевівши погляд на управителя, він запитав: — Якщо справа в грошах — це не проблема, я маю вдосталь золота.

​У вицвілих очах з'явився пожадливий блиск. Чоловік зацокав язиком, хитаючи головою.

​— Я б із радістю вам допоміг, бо бачу, що ви непогані люди, але вільних номерів справді лише два, і обидва — з одним ліжком.

​Він точно не брехав. Попри те, як вусань старанно приховував роздратування від неможливості отримати більшу вигоду, було очевидно: дехто дуже любить гроші.

​— Ну що за проблема? — я стенула плечима. — Можемо піти в інші апартаменти. Тобі тут що, медом намазано? — я зиркнула на Фантома, розводячи руками.

​— Вибачаюся, що втручаюся, — послужливо заторохтів управитель, — та завтра в Ламантії відбудеться офіційний прийом — бал у самого Карла де Бардо. Тому знайти місце для ночівлі буде завданням із зірочкою. А скоро ніч, тож не думаю, що варто так ризикувати — можна взагалі лишитися на вулиці.

​Час від часу не легше! Отже, вибір у мене такий: спати в одному ліжку з демоном або спати на вулиці. Жодна із цих перспектив мене не тішила від слова «зовсім».

​— Але я не хочу спати з ним! — невдоволено заскрипівши зубами, мовила я.

​— Розберемося, — навіть не поглянувши на мене, відкарбував Фантом. — Ми візьмемо номер. — Зрештою, він прийняв це рішення за нас обох.

​Та що ж це за невезіння таке? Коли чорна смуга скінчиться? І взагалі, чому з появою цього демона в моєму житті все покотилося в прірву?

​За всіма цими переживаннями я геть забула, що голодна. Хоча раніше ніколи б не знехтувала можливістю попоїсти. Однак мій живіт мав іншу думку на цей рахунок. Він вкотре нагадав про себе голосним бурчанням.

​— Ти голодна, — не запитував, а констатував здогадливий князь.

​— Напевно, — кинула я з удаваною байдужістю.

​Теж мені, дбайливий чоловік. Поводиться зі мною, мов із тваринкою. Хоча б раз запитав моєї думки! Але ж ні, самозакоханий князьок вважає себе птицею занадто високого польоту, щоб зважати на чужі бажання.

​— Принесіть нам вечерю до номера, — наказав Фантом управителю.

​— Чого саме бажаєте? — не забарився з питанням той.

​— Хліба, сиру, рагу з овочами, пиріжків із вишнею і обов'язково — чаю.

​Почувши замовлення демона, я не втрималася і поглянула на нього, звузивши очі. Він щойно назвав те, що я любила чи не найбільше. Нічого собі збіг!

​— Через тридцять хвилин усе буде, — радісно запевнив вусань. — Можливо, ще чогось бажаєте?

​Від його приторно-солодкого голосу в мене зводило щелепи. Щирістю там і не пахло.

​— Ні, — Фантом похитав головою. — Ходімо відпочинемо, рибко, адже завтра тобі знадобиться багато сил. — Він подарував мені білозубу посмішку. На диво справжню й позбавлену звичного лукавства.

​Ох, якщо він гадав, що ми справді спатимемо на одному ліжку — дуже помилявся. Я цього нізащо не допущу. Перина буде моєю!