14

​***Міра***

​Незрозуміло, як так трапилося, але на придбання одягу ми витратили аж надто багато часу, і коли вийшли з крамниці, сонце вже закотилося за обрій, наостанок підморгнувши нам своїм останнім сліпучим промінчиком.

​— І що робити? Підемо до палацу? — поцікавилась я, киваючи на вечірнє небо.

​Фантом наморщив чоло, що вказувало на його глибоку задуму. Якийсь час він мовчав.

​— Ні, — хитнувши головою, врешті-решт озвався чоловік. — Гадаю, нам слід знайти апартаменти на ночівлю, а до палацу підемо вже завтра. Якщо мені не зраджує пам'ять, увечері планується бал. Ось там ви й познайомитеся з Карлом.

​Сказавши це, демон розвернувся і посунув у невідомому напрямку — принаймні для мене він був невідомим, оскільки дехто крокував дуже впевнено, ніби не вперше тут бував.

​— Ходімо, — кинув він через плече.

​«Ох і падлинка, — промайнула в голові думка. — Краще б ти забув про мене».

​Важко зітхнувши, наче тягнула на спині мішок із цеглою, я побрела слідом за демонякою.

​Між іншим, зараз вулиці міста виглядали ще чарівніше, ніж удень: всюди миготіли яскраві вивіски, підсвічені магічним сяйвом. А ще приємно пахли смаколики, які готувалися просто на вогні серед розмаїття торгівельних лавок. Відчувши ці божественні аромати, мій живіт вибагливо забурчав, немов вимагав негайно погодувати його.

​Ех, а й справді, коли я їла? Останнє, що пригадалося, — це чай, який ми пили у моєму будиночку біля озерця. Від згадки про рідний дім серце стислося у щемливій тузі.

​Помітивши праворуч сивого дідуся, що торгував булочками з корицею, я вже хотіла покликати Фантома — а то дехто геть забув, що мені необхідно їсти, аби не «квакнути» раніше, ніж зустрінуся з Карлом. Тільки-но відкрила рота, як мене хтось смикнув за плече, розвертаючи до себе. Від такого нахабства хотілося добряче ляснути незнайомця, що посмів простягнути до мене свої грабельки. Вже є один такий — білявий і нав'язливий.

​— Красуне, не хочеш, щоб я тобі погадала? — на мене дивилася молода жінка з проникливим поглядом чорнющих очей.

​Одягнена у довгу сукню із шифоновою спідницею та купою монеток на поясі, вона скидалася на денійку. Це кочове плем'я, головним промислом якого було все, що пов'язане з пророкуванням майбутнього та магією. Ходили навіть чутки, що денійці можуть змінювати деякі події, але не надто бажають втручатися в чужу долю, побоюючись люті богинь.

​— Ох, бачу над тобою темну хмару... вона викрала твої спогади... їх стерли...

​— Не неси маячні! — зі злістю гаркнув Фантом, хапаючи мене за руку.

​— Гей! — скрикнула я, намагаючись вирватися з його захвату. — Відпусти! Ти чув, що вона сказала? Щось про спогади... — я кивнула у бік жінки.

​— Він! — її палець вказав на демона. — Він — причина всьому... — вона говорила дивні речі, які не в'язалися до купи.

​— Ти що, не бачиш, що це якась божевільна? — у голосі Фантома відчувалося роздратування. — Нам слід відпочити, завтра важливий день, а ти звертаєш увагу на нісенітниці, якими сипле ця ненормальна.

​— Богиня знає... все знає! — в очах незнайомки запалахкотіло полум'я. Вона затрусилася, мов і справді була божевільною, з якою стався напад. — Вся справа у серці... чорному і проклятому! — голосила вона, поки її тіло здригалося у страшних конвульсіях.

​— Богиня? — перепитала я. — Серце? — в голові щось перемкнуло. Я перевела погляд на Фантома. — Хіба це не про тебе й твою матір?

​— Або про Фатума, — незворушно відгукнувся той. — Подивися на неї! Кому ти віриш? Їй потрібно лікуватися, попити якихось трав, навідатися до знахарки, а вона... — вуста чоловіка з огидою скривилися, — чіпляється до перехожих, згодовуючи їм свої вигадки.

​— Але ж...

​— Ніяких «але»! — демон владно притягнув мене до себе і змусив іти за ним, поки в наші спини врізалися крики незнайомки.