12

​***Міра***

​Історії, що мені доводилося чути, не брехали. Столиця Ламантії була воістину прекрасною.

​Йдучи однією з центральних вулиць, я зачаровано озиралася на всі боки. В очах рябіло від яскравих кольорів: і це були не тільки сукні вродливих панянок, а й торгові лавки та крамнички.

​— Сюди, — над вухом пролунав шепіт Фантома.

​Я поглянула в напрямку, на який він вказував. Переді мною височіла двоповерхова будівля із кораловою черепицею та чарівними візерунками, виконаними із чистого золота. Піднявши очі, я помітила вивіску, на якій великими літерами було виведено два слова: «У Бертрана». Оминаючи перехожих, ми з демоном закрокували до входу.

​Всередині нас зустріла чарівна білявка. Її волосся, завите за останньою модою, нагадувало цукрову вату — таке ж легке й невагоме.

​— Пане, пані... — дівчина кивнула на знак привітання. Зробила це досить галантно, ледь-ледь схиляючи свою маленьку голівку.

​Попри те, що вона зверталася до нас обох, її великі зелені очі спостерігали за Фантомом. Там була не тільки цікавість, а щось значно більше. Певно, молодицю привабила врода мого супутника.

​— Вітаю, — чоловік лагідно стиснув маленьку долоньку дівчини, торкаючись її вустами.

​Як же засвітилося обличчя цієї білявки! Вона виглядала так, ніби до неї спустилося божество.

​«Фу, гидко».

​Щоб не наговорити грубощів, я відвернулася. Зосередилася на розмаїтті тканин, якими повнилася крамничка. Судячи з усього, тут продавали одяг, а саме — жіночі сукні та інші дрібнички, без яких не обійдеться жодна дама.

​— Нам потрібна сукня, — почав Фантом. — Вона має бути вражаючою, такою, щоб перехоплювало подих. За ціну не хвилюйтеся, я заплачу з лишком.

​Говорив мов один із багатіїв-франтів, що вважали, ніби за гроші можна купити увесь світ.

​— Так, звісно! — закивала дівчина, пурхнувши на другий поверх.

​— Отже, хтось вирішив розщедритися на вбрання? Як мило, — я зацокала язиком. — А як щодо прикрас?

​— Що ти хочеш? — дещо грубувато запитав демон. — Обирай, рибко, мені не шкода.

​— О-о-о... — я вдала, ніби над чимось розмірковую, пальчик повільно постукував по підборіддю. — Мені б підійшов один кристалик... знаєш, такий із візерунком, ммм, «котяче око». І колір — мов у благородного рубіна. Гадаєш, такі тут є?

​Я спостерігала за виразом обличчя Фантома. Він зберігав звичну незворушність, але в очах запалахкотів проблиск усвідомлення. Чоловік не був дурнем: відразу зрозумів, що я мала на увазі його власний талісман.

​— Навіть не думай про це, — він наблизився впритул. — Більше ти його не отримаєш, тому раджу обрати щось із... — його погляд ковзнув приміщенням, — асортименту, доступного в цій крамничці. Але якщо раптом тобі нічого не підійде — не біда, — голос демона стишився. — Король кине до твоїх ніг усі прикраси Ламантії.

​Щось в інтонації Фантома насторожувало. Важко пояснити, бо це геть не піддавалося логіці, але всередині мене забриніла впевненість у тому, що князь розбитих сердець приховував страшну таємницю.

​Рухаючись на якомусь дивному автопілоті, я зменшила між нами дистанцію до кількох сантиметрів. Руки лягли на міцні плечі. Я відчула, наскільки гаряче тіло демона. Він був мов вогонь, що яскраво палав, не бажаючи згасати. Чоловік напружився, але не відштовхнув мене; його очі повільно ковзнули моїм обличчям.

​— Не роби цього, — тихо, майже погрозливо промовив він.

​— Що з тобою відбувається? — проігнорувавши попередження, запитала я. — Чому мені здається, ніби твоє серце не таке вже й кам'яне, як ти розповідаєш?

​— І звідки ці думки у твоїй світлій голівоньці? — Фантом звузив очі, мов хижак.

​— А ти доведи зворотне, — нахабно вела я далі.

​— Ні, — він схилився до мого обличчя, обпікаючи подихом вуста. — Більше я ніколи нічого не доводитиму.

​— Більше? — перепитала, ніби могла неправильно почути. — Кожне твоє слово наштовхує на думку, що в тебе є сумний досвід. Можливо, ти не князь розбитих сердець, а князь розбите серце?