11

***Міра***

​Ми опинилися в дивовижному лісі. Все навкруги оповивав ніжно-фіалковий туман: мов казкове марево, він стелився донизу, контрастуючи із зеленню трав та листям дерев.

​— Відпусти мене! — я зі злістю смикнула руку, яку тримав Фантом. — Ламантія? — запитала, не приховуючи роздратування.

​— Рибко... — блакитноокий лише підморгнув. Певно, його потішила моя реакція. — Я вже тобі казав: мені потрібно, щоб ти виконала свою частину угоди. Інше мене не обходить. Крапка.

​— І що тепер? Ти пропонуєш нам, як босоті з вулиці, йти до палацу ось так? — я підхопила поділ сукні, демонструючи пил та бруд, що з'явилися там через наші з демоном ігри в кота-мишку. — Якщо ти геть темний і не розумієш, то я поясню, — похитала головою. — Нас навіть на поріг палацу не пустять, не те що до правителя. Тому поверни мене назад і забудьмо про цей жах. Я навіть пообіцяю ніколи про тебе не згадувати. Ось чесно-чесно: назавжди викреслю все пов'язане з тобою зі свого життя!

​На якусь мить мені здалося, ніби у блакитних очах чоловіка з'явився хижий блиск, однак вираз його обличчя лишався незворушним.

​— Так, ти це добре вмієш робити, — загадково мовив він, тримаючи руки в кишенях. — Але, як я вже казав з десяток разів, — він навмисно виділив останні слова, — ти, Мерідіє, вийдеш заміж за Карла де Бардо.

​Закусивши губу, я подумки порахувала до трьох. Спокій нині точно б не завадив.

​Тихо зашелестіло листя на деревах, а десь здалеку заспівала пташина. Її дзвінке щебетання долетіло до мене, нагадуючи, що життя продовжується. Воно йшло своїм тихим, мирним плином, незважаючи на мій внутрішній стан.

​Мабуть, мені варто змиритися з долею та виконати те, що велів Фантом. Попри власне небажання й розпач через неможливість протистояти обставинам. Переступити через себе і вийти заміж за Карла...

​Я б так і зробила — чесне водяницьке! — якби не одне малесеньке «але». Фантом так і не пояснив мені, що саме йому потрібно від Карла. Він говорив про якусь річ, яку я маю передати йому після весілля, проте демон не сказав, що то за річ.

​— Давай спробуємо поговорити без зайвих емоцій, — запропонувала я, трохи заспокоївшись.

​— А ти вмієш? — зухвало поцікавився цей нестерпний білявчик.

​Він виводив мене з рівноваги як ніхто інший. Стримувати бажання ляпнути по цій нахабній пиці було дедалі важче. Навіть не знаю, як я з цим впоралася.

​— Фантоме, ти наказуєш мені вийти заміж за незнайомця — чоловіка, про якого я чула виключно з пліток, — але навіть не пояснюєш навіщо! — спробувала донести до нього свою думку, хоча не впевнена, що це вдалося. Дивлячись на похмуре обличчя демона, не можна було сказати, що я його вразила.

​— Добре, — в його голосі промайнула байдужість. — Мені необхідний могутній магічний артефакт, який Карл віддасть... кхм... тобі, — він виразно поглянув на мене, — лише після весілля. Цей король нікому не довіряє і приховує артефакт далеко від чужих очей. Дістатися до його сховку неможливо: його надійно охороняють не тільки сторожа, а ще й прадавні чари.

​— Тобто навіть тобі, сину Богині, не під силу це зробити? — вражено перепитала я. — З якого такого доброго дива Карл віддасть його мені?

​— Бо ти будеш його дружиною, — вкотре нагадав Фантом, немов проголошував непохитну істину. — Кому ж, як не дружині, можна вірити?

​— Припустимо, тобі потрібен цей артефакт. Але що це таке? Навіщо він? Яка його головна функція? — я знизала плечима. — Ти наче й пояснив, але зрозуміліше не стало. Це неправильно.

​— Рибко, життя — дуже складна річ, і несправедливості чекають на нас на кожному кроці. Тому припини допитуватися, бо однаково нічого не дізнаєшся. Все, що ти мала знати, я тобі розповів. Інше тебе не стосується.

​Він підійшов до мене і, підхопивши під лікоть, знову потягнув за собою.

​— Нам потрібно покинути зачарований ліс засвітла, інакше натрапимо на чудовиськ, страшніших за пожирачів магії. Та й необхідно підібрати тобі вбрання, адже не кожного дня зустрічаєшся зі своїм майбутнім чоловіком.