9

***Міра***

​Час від часу не легше! Ось тільки нещодавно знищили чаклуна Августа з його страшним військом, і на тобі...

​— Ти ж навіть не знаєш, до чого мене примушує це хитре демонисько, — мої вуста стиснулися, мов у ображеної дитини, якій не дали іграшку, натомість змусивши їсти холодний суп.

​Втім, я не надто вірила, що мої слова матимуть вагу для Фатума. Принаймні на це натякав його погляд, у якому прослизнув жаль, але аж ніяк не бажання рятувати мене з лап білявого князька.

​— Ходімо вже, — наказовим тоном виголосив Фантом, хапаючи мене попід лікоть.

​Ох і манери в нього! І хто тільки виховував цього самовпевненого принцика?

​— Відчепися! — не стримавши образи на злу долю, я щосили наступила демоняці на ногу.

​— Йо... — далі полилася така відбірна триповерхова «магія» слів, яку я б не хотіла повторювати.

​— Фантоме, думай, що кажеш, — господар палацу грізно звів брови, киваючи на роззяв, що й досі спостерігали за нами, мов за тваринками на арені цирку.

​— Та йдіть ви...

​Фантом клацнув пальцями, і від нього потягнулися яскраві промінці темно-червоного світла. Наче туман, вони огорнули всіх присутніх, лягаючи їм на плечі ніжним пилком. А далі... Ну, це треба було бачити. Точніше — чути.

​— Красень! Чарівний чоловік! Неймовірний... — заголосили абсолютно всі навколо, дивлячись на білявчика так, ніби він був золотогривим арабським скакуном. Ледь на коліна не падали перед ним!

​А цей пройдисвіт тільки й робив, що лукаво посміхався. Видно, нога вже не боліла.

«Ну, нічого. Зараз і по другій отримаєш», — зловтішно подумала я і наступила цьому павичу на іншу ногу.

​— Ах ти ж... — цього разу він не закінчив, але окинув мене таким поглядом, що якби я була сніжинкою, то не тільки б розтанула, а ще й випарувалася б.

​— Легко не буде, принцику, — склавши руки на грудях, повідомила я. — Тому рекомендую знищити договір і свою печатку. Де б вона не була... А до речі, де вона? — запитала, побіжно оглянувши себе. Проте нічого незвичного не помітила, тільки маленьку плямку на сукні. Але то таке.

​Фантом криво посміхнувся і, схиливши голову набік, упевнено промовив лише одне слово:

​— Ні.

​— Печатка невидима, її бачать лише демони, — помітивши, що брат не збирається відповідати, втрутився Фатум. — А щодо договору... Тут теж є свої нюанси. Розірвати його може лише смерть однієї зі сторін.

​— Чудово! — зло кинула я. — Чув, принцику? Можеш «квакнути» заради високої мети — моєї свободи від нікому не потрібного заміжжя.

​— Заміжжя? Ти зовсім очманів? — вражено перепитав Фатум, аж очі йому на лоба полізли.

​— Еге ж, — підтакнула я, підливаючи масла у вогонь, наївно повіривши, що знайшла союзника. — Це ж треба таке вигадати! — я сплеснула в долоні. — Мене — і заміж! Та ще й за кого? За Карла де Бардо!

​— А-а-а... — протягнув демон уже дещо спокійніше. — За правителя Ламантії. А я вже, грішним ділом, подумав, що це ти собі таке «щастя» захотів.

​І те, як Фатум наголосив на слові «щастя», мені геть не сподобалося.

​— Це ти так натякнув, що я не гідна стати дружиною цього телепня? — звузивши очі, буркнула я ображено.

​— Цей, як ти висловилася, телепень, стоїть поруч і може сам за себе відповісти, — кинув свій коментар Фантом.

​— А який у нього голос... — не вгавали перешіптування в натовпі, що перебував під чарами князя розбитих сердець.

​— Фантику, де ти там завіявся? — до нас вийшла моя люба подружка Лінель.

​Ну, тепер ми точно розберемося з цими демоняками. Удвох ми — сила!