8

***Міра***

​Всередині мене прокинулося дике бажання ляпнути щось їдке. І я не відмовила собі в сарказмі.

​— Ні, вавилонська фея, — чмихнула, склавши руки на грудях. — Невже крил не видно? — потрусила плечима.

​— Фея? — охоронець, бідний, аж зубами клацнув від здивування. — Василь в дрова у брилі!

​Фатум і Фантом перезирнулися. В обох в очах читалося щось на кшталт: «Звідки виповзло це чудо?»

​— Ну, ви тут побазікайте, а мені час навідатися до Лі.

​Я зробила крок, але мені нахабно перегородили шлях. І подумати тільки! Це був не лише князьок-білявчик, а й Фатум. Це що за зрада по-інферумськи? Демони геть страх втратили!

​— Мені шкода...

​Коханий моєї подруги зіскочив з коня, тож тепер стояв біля брата, який врешті-решт відпустив нещасного охоронця. Між іншим, зараз, коли вони були так близько один до одного, я вкотре відзначила їхню схожість, що оселилася в рисах обличчя, та оминула все інше. Мов інь і янь, чорне та біле, день і ніч, але з чимось ледь уловимим, що об'єднувало обох.

​Зауваження цікаве, але користі з нього — як з кота логічного висновку. Годі й чекати.

​— Ану відійшли! — я замахала руками, намагаючись відігнати чоловіків.

​За моєю спиною вже збирався натовп. Усім було цікаво, що ж там таке коїться перед ворітьми князя Фатума. Воно й зрозуміло: охоронець потирав руки, які ще хвилину тому заламував незнайомець із шовковистою білявою шевелюрою, а поряд із ним височів сам князь. Ну і блакитненька вишенька на умовному торті — я. Дівчина, яку не пускали до палацу.

​Тільки й линули тихі перешіптування: «А кого це принесло?», «Аби ж знати...», «Як гадаєте, хтось комусь ще натовче пику?»

​— Чому з вами так складно? — не стримавшись, я тупнула ніжкою. — Жодних пояснень — одні дивацтва!

​— Міро...

​— Я сам, — як завжди втрутився Фантом, що, певно, скоро лусне від своєї поважності, мов повітряна кулька, яка налетіла на гостру гілку. — Рибко, ти належиш мені...

​— ЩО-О-О?! — зарепетувала я, буряковіючи від такого безмежного нахабства.

​— Ви чули? Чули? — пронеслося в натовпі. — Ох, чим же діло скінчиться! — І не кажіть, кумцю, — торохтіли жінки.

​— Це що, Фатум-білява версія? Без образ, — я кинула швидкий погляд на князя, а потім обернулася до блакитноокого демона — Принцику, що ж ти в мене вчепився? Знайди собі якусь іншу водяницю, нас таких блакитненьких вдосталь! — махнула рукою і спробувала ще раз пройти повз чоловіків. Але ж ці індики набундючені навіть не посунулися! Фантом, як завжди, посміхався так неприємно і досить зверхньо — ох і лукавий цей демонисько. Ну а Фатум... той не те щоб був розгублений, але в його погляді вгадувався сум.

​— Міро, на тобі печатка Фантома. Ти не можеш його покинути, поки не виконаєш умови договору. Доти... — Фатум важко зітхнув, — ти у його власності.

​— Що-що? — перепитала я, не вірячи власним вухам. Можливо, слух зі мною так пожартував? З якого дива я чиясь власність? Навіть не так: чому це я належу цьому пихатому, самозакоханому павичу? Мій гострий погляд ковзнув у бік князя розбитих сердець.

​— Договір! Договір! Договір! — загомонів натовп, і, відверто кажучи, це мені вже почало набридати.

​— Рибко, тобі все пояснили, цього вдосталь, — втрутився той, кого я бажала нині стерти в порох.

​— Але ж... — слова застрягли на кінчику язика. Що «але ж»? Ось що я мала зараз запитати, щоб бодай трохи прояснити цю ситуацію?

​— Нам час, — Фантом рушив до мене. Я відступила, зробила кілька кроків назад.

​— Знову починаєш? — якось втомлено промовив він і дістав із кишені чарівний кристал, який, як я гадала, втратила. — Ти більше не маєш його, отже, шансів на втечу теж нуль.

​— Краще послухай, — пролунав голос Фатума. — Інакше наслідки можуть бути фатальними... Міро, ти, певно, не знаєш, але всі, хто відмовляються виконувати договір, даний сутностям із... — він зам'явся, не наважуючись промовити це вголос. — Ти зрозуміла, яким, — мовив ухильно. — Одним словом, якщо ти відмовишся — довго не протягнеш. Це один із побічних ефектів і важіль впливу на тих, хто нехтує своїми обов'язками.