7

***Міра***

​— А ти часом ніде головою не бився? — скептично звузивши очі, запитала я, дивлячись на демона, що ось-ось був готовий кинутися на мене з мечем. — Я вільна водяниця, немає в мене жодних господарів і бути не може! Так що давай-но, пропускай до палацу й не діставай.

​— Ні! — гаркнув він, відрубавши відповідь, мов сокирою махнув.

​Якби ж було хоча б якесь пояснення, але, окрім злої мармизи демониська, нічого перед собою я так і не побачила.

​— Рибко... — ззаду пролунав голос, який я вже просто ненавиділа. Фантом знову приперся! І де тільки взялася ця падлинка?

​— Пане, ви її господар? — охоронець в обладунках дивився крізь мене, ігноруючи, наче порожнє місце.

​— Я щось не зрозуміла, у вас тут в Інферумі якесь своє сонце? — розхвилювалася я, мов море. — Це так голову напекло? Але ж ти в шоломі! — пирхала, ледь не плюючись. — Не бачиш — я дама вільна! А цього... — пальчик вказав на білявого демониська, що тримав руки в кишенях і лукаво посміхався (взяти б і стерти ту нахабну посмішку!). — Взагалі не знаю. Ти хто такий? — запитала, обпалюючи його нищівним поглядом.

​А йому — хоч у вічі плюй, усе божа роса. Повільно, мов павич, приплив до нас, став поряд і, дивлячись на охоронця, твердо мовив:

​— Не услідкував... Вона в мене така спритна. — Поглянувши в мій бік, він схилив голову і, простягнувши до мене руку, грайливо торкнувся кінчика носа пальцем.

​— Та я тобі зараз цей палець знаєш куди запхну?! — заверещала я, підскочивши від такого зухвальства.

​— Пане, — демон в обладунках посунув на голові шолом і почав чухати потилицю, — ви тойво... краще приглядайте, бо часи зараз непевні. Знову втече від вас. А нащо комусь ці проблеми?

​І знову вони мене обговорювали, ігноруючи мою присутність! Це навіть не образливо, а якась несусвітня дурниця. Я що — жарт? Ні, я водяниця! Ого, ще й у риму сказала. Щоправда, подумки, але це вже не важливо. Талант, як то кажуть, жодним медовим кваском не проп'єш.

​Тим часом спектакль перед брамою продовжився. Фантом простягнув свою лапищу до мого ліктя — знову хотів схопити й потягнути хрінчик знає куди. Та я випередила: відскочила від чоловіка, мов навчений асасин. Це йому ще пощастило, що моя улюблена кочерга залишилася в будиночку біля озерця, бо зараз так би по горбу влупила, що назавжди б запам'ятав!

​— Геть здуріла, прокажена! — охоронець брами замахнувся на мене.

​Однак його спинив ніхто інший, як сам князь розбитих сердець. Білявчик перехопив руку чоловіка в повітрі та ще й скрутив його, мов хлоп'я, заламуючи кінцівки за спину.

​— Це миле звірятко належить мені, тому не смій її чіпати, — у волошкових очах зблиснув гнів.

​— Але ж... але ж... — забелькотів той. — Я хотів вам допомогти, а ви... — він важко ковтав повітря, силячись видушити з себе слова.

​«Дивина та й годі», — думала я. Що взагалі відбувається? Один називає мене звірятком, меле, що я йому належу, а потім захищає; інший взагалі ляпнув, ніби я власність противного білявчика.

​— Вибачся перед дівчиною, — наказав Фантом, усе ще тримаючи руки охоронця за його спиною.

​— Ви... ви... вибачте, — пробелькотів демон, почервонівши, мов бурячина з грядки. — Я не хотів вас образити... помітив печатку, ось і...

​Закінчити йому не дозволив Фантом — зненацька він гаркнув:

​— Замовкни! Нікого не цікавлять твої відмовки.

​— Ти за себе говори! — втрутилася я. — Що там за печатка?

​— Так знамо діло...

​— Ще один писк — і привітаєшся з предками! — пролунала погроза. Чоловік не знехтував нею і різко затих, наче забув, як розмовляти.

​— Я вимагаю правди!

​За моєю спиною, без сумніву, щось відбувалося. І, судячи з усього, не надто хороше. Ніби мало того, що я втратила кристал Фантома, так ще й якась печатка... Ситуація вкотре закручувалася в паскудному напрямку.

​Не знаю, чим би закінчилося це все, якби до брами не вийшов сам князь Фатум. Сидячи верхи на чорному, як сама ніч, коні, він здивовано вигнув брови:

​— Міро?