6

***Міра***

​Демон сопів за столом, а я квапливо шукала камінець, що міг перенести мене в будь-яку точку світу. Хоча сказати «шукала» — то трохи брехня, бо насправді я тримала його під подушкою. Досі не розумію, чому не взяла кристал, коли надумала відвідати подругу? Це зекономило б мені купу часу: створила собі портал — і за мить опинилася б у демонському вимірі. Але ж ми всі знаємо, що розумні думки частенько приходять надто пізно. Ого, як закрутила!

​— А ось і ти! — я схопила кристалик відтінку кривавих рубінів.

​В уяві промайнув палац, де жила люба подружка. Міцно стискаючи камінець пальцями, я заплющила очі, намагаючись створити прохід. За кілька секунд у кімнаті стало спекотніше — так завжди бувало, коли з’являвся розлом крізь час та простір. Я звикла до цього, бо користувалася чарівним артефактом не вперше. Він неодноразово ставав мені у пригоді.

​Ось і нині подарунок князя розбитих сердець  допоміг. Я так і не збагнула, чому він віддав його мені. Ну, тобто тоді обставини склалися так, що ми потребували цієї допомоги, але після знищення усіх ворогів я гадала, що Фантом забере свій подарунок назад.

​Тим часом помаранчеві язички чистого полум'я оповили кільце, яке скидалося на дзеркало, покрите брижами. Розвернувшись, я побіжно оглянула кімнату. Не знала, чи варто щось брати з собою, тому, глибоко вдихнувши, ступила до порталу. І дуже вчасно!

​— Рибко... — за спиною пролунав знайомий голос. Інтонація роздратована — хм, не дивно. — Ти що робиш?!

​Мені не потрібно було озиратися, щоб зрозуміти: чоловік наближався до мене. Якщо зволікатиму — знову стану його полонянкою. Таке собі задоволення. Але чому він так швидко оговтався? Скільки часу минуло? Я насупилася: кілька хвилин? Поспіхом відігнавши непрохані думки, скочила в портал.

​Тієї ж миті все навкруги попливло. Картинки змінювалися одна за одною, кольори змішувалися, миготіли часи та пори року. Мене закрутило, мов дзиґу. Щось було не так, але що? Спробувала озирнутися, та нічого не помітила. Можливо, здалося.

​На щастя, подорож тривала недовго. Мене викинуло на одну з вулиць Інферуму. Таке враження, ніби хтось пережував і виплюнув мене, мов комашку.

​— Та що ж це відбувається? — пирхнула, підводячись на ноги.

​Насторожувала дивна легкість.

​— Талісман! — скрикнула, розуміючи, що магічного артефакту немає в руках.

​Погляд упав на бруківку. На ній де-не-де зміїлася павутина тріщин. Однак того, що я шукала, не було. Хоч як я вглядалася і напружувала зір — чарівний камінець зник. Згаяла на це купу часу, а результат нульовий.

У мене був вибір: шукати далі й бути спійманою на гарячому Фантомом (який, без сумніву, вирушив по моєму сліду) або йти до подруги. Я обрала другий варіант. Хоча б він мені не виліз боком... Втім, чоловік Лі — Фатум — брат Фантома. Якщо не він, то хто ж зможе домовитися з цим нахабним демоном?

​Сподіваючись на краще, а подумки готуючись до найгіршого, я почовгала до палацу, шпилі якого виднілися ще здалеку. До місця дісталася швидко, щоправда, дорогою ловила на собі здивовані погляди демонів. Вже не знаю, що їх так зацікавило, але витріщалися вони на мене, мов на диво заморське. Може, просто не бачили ніколи блакитного волосся? Та ні, дурниця. Я відкинула цю думку, пригадавши, як раніше подруга мандрувала сюди в моєму тілі. Ні, тут було щось інше.

​— Стій! Куди йдеш? — гаркнув велет у обладунках.

​Я якраз підійшла до брами, що слугувала входом на територію палацу Фатума.

​— Відомо куди — туди, — пожартувала я, вказавши пальчиком за спину демона. — До подруги, — додала вже серйозно.

​— Не можна! — охоронець вишкірився, поклавши руку на руків'я меча. — Де твій демон-господар?

​Від такого нахабства мене переклинило. Стояла, кліпаючи очима, як дурна качка. В голові метушилася єдина думка: «Який господар? Що взагалі відбувається?!»