5

***Міра***

​Поки мій незваний гість займався своїм одягом, я взялася за чай. Хитрий пацючок всередині мене тихо запищав, відчуваючи запах волі. Мій план не був надто вигадливим — простий, але водночас дієвий. Я вирішила напоїти Фантома не просто чаєм, а сонним відваром. На щастя, моя люба подружка Лі навчила мене кільком відьомським хитрощам. Була в неї одна травичка, що могла звалити з ніг навіть стокілограмового коня, не те що якогось демоняку.

​— Ммм... — на кухню увійшов Фантом. — Пахне неймовірно. Що сюди входить?

​Він сів за стіл, узяв чашку й принюхався. Від хвилювання у мене пересохло в роті. Я вже думала, що це кінець: зараз чоловік відчує сон-траву, і мій план піде коту під хвіст.

​— Це ромашка, — у кутиках його очей з'явився блиск, а я змогла видихнути. Добре, що поклала до чаю пелюстки ромашки — вони перебили аромат чарівної трави.

​— Ти так швидко визначив? — я усміхнулася, демонструючи білозубу посмішку. — Пий швидше, бо вичахне і буде несмачно.

​— А ти? — він кивнув у мій бік.

​Підхопивши чашку двома руками, я зробила кілька великих ковтків. Боятися не було причин, адже собі я не додавала магічного інгредієнта.

Між нами запанувала тиша. Щоб бодай якось розбавити її гнітючу мелодію, кожен взявся за свій напій.

Для того щоб сон-трава подіяла, необхідно було зачекати хвилин десять-п'ятнадцять. А час, на жаль, повз, мов маленький равлик. Надто повільно.

​— Міро, — відірвавши очі від чашки, Фантом поглянув на мене. — Карл непоганий. Гадаю, ти будеш щаслива з ним.

​Це неабияк здивувало мене. Я, звісно, розуміла: йому набридло мовчання, він хотів підбадьорити мене... та будь-яка причина, але не ця! З якого такого дива демон вирішив, що знає краще за мене, як мені буде ліпше?

​— Поясни, навіщо тобі моє заміжжя? Невже ти не можеш домовитися з правителем Ламантії без таких кардинальних заходів? — запитала я, не дуже розраховуючи на відповідь.

​Чоловік відхилився на спинку стільця. Дивився на мене не кліпаючи, важким поглядом, у якому ховалося щось бентежне.

​— Я просто знаю Карла, — відповів він ухильно. — Він ніколи нікого не образив, не знехтував чужими почуттями, не відштовхнув, завдавши болю.

​Говорячи це, демон ніби був десь далеко звідси. Цікаво, це почав діяти чай чи щось інше?

​— Фантоме, — спершись ліктями на стіл, я посунулася вперед. — Це, звісно, не моя справа, але... Ти раніше казав, що вирвав із грудей серце, аби ніколи не відчути істинну пару. Тебе хтось образив?

​Вуста демона розтягнулися в кривій посмішці — зверхній, недобрій. Він тихо засміявся з легкою хрипинкою, мов справжній лиходій.

​— Рибко, ти справді думаєш, що комусь вистачило б сил образити мене?

​— Я не те мала на увазі, — похитала головою, закусивши губу. — Можливо... ти закохався в когось і...

​— Припини, — Фантом перервав мене, відмахнувшись. — Демони можуть кохати лише свою істинну, і тільки поруч із нею оживає наше серце, роблячи з могутніх істот — на кшталт мого брата Фатума — слабких і залежних.

​— Як на мене, це непогано — кохати когось. І зовсім це не слабкість. А ти кажеш так лише тому, що ніколи не мав почуттів ні до кого.

​— Думай що хочеш, — цими словами князь дав зрозуміти, що розмову завершено.

​Ох, без сумніву, тут ховалася якась таємниця. Дізнатися б тільки, яка... Я відволіклася лише на мить, аж раптом князь розбитих сердець не втримав у руці чашку. Вона впала на підлогу, гучно дзенькнула, і розбилася на кілька чималих уламків. Залишки чаю витекли, утворивши невеличку калюжку.

Востаннє поглянувши на чоловіка, що похилився на стіл, я рвучко підвелася і рушила до кімнати за чарівним артефактом.