4

***Міра***

​Мене принесли до будиночка й кинули на крісло, мов скирту соломи, не надто переймаючись моїм м'яким приземленням. Далі нахабний демон махнув рукою в бік дверей, зачиняючи їх за допомогою магії, і почав — подумати тільки! — роздягатися. Я окинула його осудливим поглядом, у якому намагалася продемонструвати все своє «фе», а він навіть бровою не повів: скинув мундир прямісінько на підлогу.

​— Ти що це робиш? — запитала я, намагаючись не показувати, наскільки мене збентежив вигляд цього придуркуватого демона. (Варто зазначити, тіло в нього було міцним, мов скеля, і дуже м'язистим).

​— Ну, дехто ж вирішив мене «освіжити», — він натякнув на мою витівку. — Я ж не можу ходити у мокрому одязі. Доведеться просушити його, а потім ми обов'язково вирушимо до Ламантійського королівства, де ти, — його палець вказав на мене, — вийдеш заміж за Карла.

​Звісно, я хотіла пирхнути, з'їздити чимось по його білявій пиці, можливо, навіть вилаятися міцним слівцем, але стрималася. Попрошу зауважити: з останніх сил! Все ж я мала новий план, тож нині була тихішою за мишку, тільки носиком сопіла.

​— Добре, добре, — розвела руками. — Ти поки роздягайся...

​Всі слова завмерли на язиці, щойно я помітила погляд, який подарував мені Фантом.

​— Тобто я мала на увазі — просушуй одяг! — хутко виправилася, злякавшись того, що він міг про мене подумати. Хоча кого обходить його думка? Нащо він мені взагалі здався? Однак зі зрозумілих причин я такого йому не сказала.

​— Рибко, якщо це ще один твій план, то забудь, — його очі кольору волошок звузилися. — Вдруге ти мене не ошукаєш.

​«Пхе!» — подумки пхикнула я. «Ти бач, який розумник! Це ми ще побачимо, хто кого ошукає».

​— Та ні-і-і, — солоденьким голоском озвалася я, така мила, що аж самій стало гидко. — Я поки піду чаю зроблю. Ти ж п'єш чай? Чи що ви там сьорбаєте у себе... ну, там, де ви живете? — я навіть посміхнулася, як ласкава панночка.

​— І чому мені здається, що ти щось замислила? — брова чоловіка повільно поповзла вгору.

​— Таке скажеш! — байдуже махнула я долонькою, ніби проганяла нав'язливого комара. — Просто подумала, що ми не з того почали нашу співпрацю. А зараз чаю вип'ємо, ти мені розповіси, навіщо тобі це весілля, обговоримо розлучення і...

​— Стоп, — Фантом зупинив мене жестом. — Яке розлучення? Ти просто вийдеш за цього ламантійського правителя і віддаси мені потім те, що я попрошу. Усе, на цьому наша співпраця завершиться. Всі будуть у виграші: ти — королева, а я... — він різко замовк. — Це вже тебе не обходить.

​Ви тільки подивіться на нього! Телепень. Ну нічого, нічого, ти ще познайомишся з Мерідією. Пригадалося моє минуле життя — те, де я була принцесою, якій вклонялися, яку обожнювали і якій служили. Якщо говорити відверто, той статус мене зіпсував: я була розбещеною, злою, грубою, могла жорстоко покарати слуг за будь-яку провину. Ех, якби ж тільки можна було повернути час назад і все змінити... Однак у мене не було чарівного годинника, що міг би допомогти в цьому. А навіть якби й був — я, напевно, не скористалася б ним, бо тоді б ніколи не стала тією, ким є тепер.

​Лише події, що змусили мене покинути рідне королівство, зробили неможливе: створили Міру — чуйну водяницю й хорошу подругу, яка була ладна на все заради своїх близьких.

​— Чому завмерла? — у роздуми нахабно вдерся чоловічий голос. — Чай будемо пити чи ні?

​Фантом уважно спостерігав за зміною емоцій на моєму обличчі. Ніби відчував сум'яття, що нуртувало нині в мені.

​— Ага... — я розгублено кивнула і почовгала на кухню.

​Але слова, що полетіли мені в спину, змусили зупинитися:

​— Ти вже не та, якою була раніше. Тому не думай про це. Живи теперішнім.

​Невже він почув мої думки?