2

***Міра***

Грабельки прибери від мене, — високо піднявши брову, наказовим тоном мовила я.

— Мерідіє, — демон, знову назвав моє справжнє ім'я. — Ти ж не хочеш проблем, чи не так? — поцікавився, але геть буденно, ніби запитував про погоду.

Ситуація патова, а ми обоє, як два вперті баранці, тягнемо в різні боки, себто маємо свій погляд на ситуацію, що склалася.

— Гаразд, — я видихнула, подумки порахувавши до трьох. — Просто скажи, чого тобі треба, я це швидко зроблю, і ти пострибаєш у свій розбитосердечний туман. Згода?

Приготувавшись почути демонську маячню, я смикнула рукою, намагаючись вирвати її із захвату Фантома.

Молодик мовчав, ніби в рот води набрав, як та рибка, якою повсякчас мене кликав. І що то за прізвисько таке — рибка? Ми з ним не друзі. Потрібно буде сказати йому, щоб слідкував за своїм язиком — панібратство я не збираюся терпіти.

Поволі пальці на моєму лікті розімкнулися — Фантом прибрав руку, ховаючи її за спину, зробив крок назад, відступаючи. Не втеча, не страх, а простір, який він мені давав, — яка-не-яка поступка.

— Присядьмо, — він кивнув щелепою на софу, що тулилася біля стіни.

— Добре, — невдоволено видихнула я, — але не думай, що це згода на твою авантюру, бо я ще маю добряче поміркувати над тим, що ти для мене вигадав.

Фантом гмикнув — ще б чмихнув диким конем.

Зрештою ми розмістилися на софі.

Демон не поспішав розповідати про ціль свого візиту. Тобто сама ціль мені відома — шантаж договором, але ж про завдання я й досі нічого не знала, перебувала в невіданні, так би мовити.

— Що тобі відомо про Ламантійську імперію? — запитав Фантом, погладжуючи підборіддя.

— Те, що й усім, — я знизала плечима. — Чарівна країна, де замість рік та озер — солодкі сиропи, на деревах ростуть цукерки, а життя там приторне й медове.

Молодий чоловік посміхнувся.

— Припустимо, — він схилив голову, — а хто там за короля?

«Якийсь дивний допит», — подумала я. «Навіщо демон запитує про це? Невже націлився на Ламантійський престол? Ох і амбіції»

— Карл де Бардо, — відповіла, намагаючись прочитати мотиви, якими керувався демон навпроти мене. Однак його обличчя — то чиста сторінка, на якій не було жодного слова чи підказки. Він, як ніхто, умів тримати незворушний вираз на своїй демонській мордяці. Ляпнути б його чимось, щоб не був такий поважний, як... Ой, про що я взагалі думаю?

Посунувшись на софі, я покривила вустами і все ж запитала:

— Ну ти говорити будеш? Що за вікторина, га?

— Рибко, трохи терпіння, — солодким, мов розсталий цукор на сковорідці, голосом промуркотів князь розбитих сердець. — Карлу, як всім нам відомо, уже триста років. Почав здалеку він. — Вік давно дозволяє одружитися, та монарх довгий час відкладав це, але… — палець демона злетів прямо перед моїм носом. — Нині Карл жадає пов'язати себе путами шлюбу…

— Ой, фу, — я скривилася, мов до рота заповз тарган. — Невже хочеш, щоб я, — вказала на себе долонькою, — пішла на відбір? Оце вже ні. Мені є чим зайнятися, чесне водяницьке…

— Припини блазнювати, рибко, — дехто нахабно перервав мене. — По-перше, ти не просто водяниця, а принцеса, до того ж наслідна. По-друге, ніякого відбору не буде — через кілька тижнів твоє весілля. Ну і, по-третє, — демон високо підняв голову, — тобі нічим зайнятись. Кому, як не мені, це знати.

Я з недовірою окинула його поглядом у стилі «геть сказився».

— Ні про яке весілля й мови бути не може, — з твердістю, якій би позаздрив найміцніший граніт, відчеканила я. — Ти не змусиш мене. Ніхто не змусить.

— А твій батько? — пролунало питання, від якого я мимоволі здригнулась.

— Він теж, — нахабно збрехала, пригадавши, за яких обставин покинула рідне королівство.