Розділ п'ятнадцятий. Весілля Єдиної і Альфи

Після того, як Єсенія пережила першу справжню небезпеку разом із Нестором, їхні стосунки стали не просто особистою справою — вони стали частиною його світу.

Велика зала в його особистій резиденції була прикрашена свічками, м’яким світлом, золотистим і медовим. Альфи, бета і старші перевертні стояли по сторонах, спостерігаючи. Всі очі були на ньому, і водночас на ній.

Нестор тримав Єсенію за руку. Її долоні були теплі, спокійні, сповнені довіри. Він відчував це, як ніколи раніше. Ведмідь усередині його тихо муркотів — не небезпечно, а заспокійливо.

— Дозвольте представити вам Єсенію Руденко, — його голос лунав глибоко, впевнено, — мою пару, мою єдину. Ту, що вибрала мене попри все, що я є.

Вона зустріла погляд кожного присутнього. Спершу було легке хвилювання, але потім — усвідомлення: вона прийнята. Не лише ним, а його світом. Його сила була її силою.

— Єс, — прошепотів Нестор, коли вони залишилися наодинці після церемонії, — ти зробила мене повністю щасливим. І тепер усе, що в мене є, — твоє.

Вона притулилася до нього: тепло його руки, надійність його плеча, безпека його присутності. Серце билося так, що вона вперше відчула, що може зцілитися повністю, будучи просто поряд.

Весільний день був немов зі снів. Сонце ледь торкалося землі, фарбуючи все в золотаві відтінки. Повітря пахло весною і медом — як завод «Медуся», але ніжніше, людяніше.

Єсенія йшла вузькою доріжкою, тримаючи в руках букет зефірних квітів — її рук справа, ніжна, казкова. Кожен крок здався вічністю.

Нестор стояв перед нею, світлий піджак, сорочка, очі, що блищали сильніше за будь-які діаманти. Його усмішка була м’якою, повною любові і вдячності.

— Ти виглядаєш як моя мрія, що стала реальністю, — прошепотів він, коли вони нарешті зустрілися посеред арки з квітів.

Вона усміхнулася, і серце затремтіло від щастя.

Церемонія була теплою, без зайвого пафосу. Кожне слово, кожен погляд, кожен дотик — живі, щирі, справжні. Вони обмінялися обітницями не лише словами, а серцем, з обіцянкою бути одне для одного повністю.

Коли Нестор надів їй каблучку, він зупинився на мить, подивився їй у очі і тихо сказав:

— Назавжди, Єс. Ти — мій дім.

Вона притислася до нього, відчуваючи, що їхні душі злилися раз і назавжди.

Вечір. Світло заходу грало на стінах їхнього спільного дому. В повітрі пахло медом, свіжими зефірними квітами і домашнім теплом.

Вони сиділи поруч на терасі, пили чай і сміялися з дрібниць, які раніше здавалися незначними:

— Ти вперше наробила так багато зефірних квітів, що я не можу їх з’їсти за один раз, — жартував Нестор, підморгуючи.

— А я вперше робила їх для свого чоловіка, — відповіла вона, стискаючи його руку.

Ведмідь усередині нього більше не ревів. Він муркотів тихо, спокійно. Її присутність зробила його сильнішим і м’якшим одночасно.

— Знаєш, — сказала Єсенія, — я ніколи не думала, що можу бути такою щасливою. І одночасно такою захищеною.

— Це все ти, — відповів він. — Твоя любов робить мене людиною… і ведмедем. І завжди робитиме.

Вони притислися один до одного, смакуючи момент. Ніхто не поспішав, нічого не квапилося. Було лише вічне «ми», ніжне, солодке, безпечне, як мед, що стікає з сот.

І у цьому світі, повному тиші і тепла, вони нарешті знайшли своє щастя.