Розділ чотирнадцятий. Єдина

Вона з’явилася тієї ж ночі.

Чужий перевертень. Сильний. Агресивний. Той, хто не визнавав правил.

Єсенія відчула страх — справжній, крижаний. Але перед нею став Нестор. Уже ведмідь. Уже альфа.

Бій був коротким. Потужним. Земля здригалася. Але це була не лють — це був захист.

Коли все закінчилося, Нестор повернувся до неї. Повільно. Обережно. Знову людина.

Він упав на коліна перед нею.

— Ти ціла? — його голос тремтів.

Вона впала поруч, обійняла його.

— Завжди буду, — прошепотіла вона. — Бо ти зі мною.

Вранці сонце зійшло так, ніби нічого не сталося.

Єсенія лежала поруч із Нестором, слухала його рівне дихання, торкалася пальцями його руки.

— Ти знаєш, — сказала вона тихо, — я не випадково вмію робити зефірні квіти. Я завжди вірила, що навіть найсильніше може бути ніжним.

Він усміхнувся й притис її до себе.

— Ти — моя єдина, — сказав він. — І мій дім.

І цього разу в його голосі не було страху.

Лише любов.

Після того, як правда була сказана, світ не зламався.

Навпаки — він став чіткішим.

Нестор запросив Єсенію на побачення так, ніби це було щось дуже важливе. Не спонтанно. Не між справами.

— Я хочу вечір тільки для нас, — сказав він. — Без тіней. Без страхів.

Вони поїхали за місто. Невеликий будинок із терасою, тепле світло ліхтарів, тиша, яку не хотілося порушувати.

Єсенія стояла біля перил, загорнувшись у його куртку. Повітря пахло хвоєю й медом.

— Ти інший тут, — сказала вона тихо. — Спокійний.

Він підійшов ззаду, обійняв її. Не замикаючи. Не тримаючи. Просто — поруч.

— Бо ти знаєш, ким я є, — відповів він. — І не відвернулася.

Вона повернулася до нього, поклала долоню йому на щоку.

— Я знаю, — сказала просто. — І люблю тебе. Цілого.

Його серце вдарилося об груди так сильно, що він ледь втримав подих. Ведмідь усередині був спокійний. Він не вимагав. Він довіряв.

Нестор поцілував її повільно. Без поспіху. Цей поцілунок був не про бажання — про присутність. Про те, що вони тут. Разом. По-справжньому.

Він не планував пафосу.

Просто ранок. Світлий. Тихий.

Єсенія сиділа на кухні, розмішувала чай, у волоссі — сонце. Нестор дивився на неї й раптом зрозумів: далі відкладати не можна.

Він підійшов, став навпроти. Серйозний. Зосереджений.

— Єс… — сказав він, і її усмішка згасла від несподіваної серйозності. — Послухай мене.

Він опустився на одне коліно. Не різко. Виважено. Наче кожен рух був давно прийнятим рішенням.

— Я не обіцяю легкого життя, — сказав він. — Я не обіцяю, що в мені не буде темряви. Але я обіцяю, що ніколи не залишу тебе без захисту. Без правди. Без любові.

Він дістав каблучку — просту, теплу, без зайвого блиску.

— Стань моєю дружиною, Єсеніє. Моїм домом. Моєю єдиною.

Її очі наповнилися сльозами. Вона не одразу змогла говорити.

— Ти навіть не уявляєш… — прошепотіла вона. — Як довго я чекала, щоб хтось дивився на мене так.

Вона простягнула руку.

— Так, Несторе. Я з тобою. Назавжди.

Він підвівся, обійняв її, притис до себе. Не як альфа. Як чоловік, який знайшов усе.

Це сталося не одразу після слів.

Вони дали вечору дозріти.

Свічки. Тиша. Дихання поруч. Нестор торкався її так, ніби кожен дотик мав значення. Ніби він запам’ятовував її на все життя.

— Скажи, якщо злякаєшся, — прошепотів він.

— Я не боюся, — відповіла вона. — Я довіряю.

Це було повільно. Ніжно. Без різких рухів. Він цілував її так, ніби дякував — за сміливість, за вибір, за любов.

Єсенія відчувала не лише бажання. Вона відчувала прийняття. Відчувала, що її не беруть — її обирають.

Коли вони злилися в близькості, це було не про тіло. Це було про тишу між ударами серця. Про те, що більше не потрібно тікати, ховатися, стримуватися.

Потім вони лежали поруч. Вона — на його грудях. Він — з рукою у її волоссі.

— Тепер я точно знаю, — прошепотіла вона. — Ти мій.

Він поцілував її в маківку.

— І я завжди буду гідним цього.

Ведмідь усередині спав.
Бо його людина була в безпеці.
Бо любов перемогла.