Розділ тринадцятий. Коли любов прийме все

Після тієї ночі Єсенія дивилася на Нестора інакше.

Вона бачила в ньому не лише чоловіка, у якого закохалася. Вона бачила боротьбу. Постійне стримування. Напругу, яку він ніс мов тягар, не дозволяючи їй навіть торкнутися.

І це боліло.

Вони сиділи поруч на дивані в нього вдома. Між ними — кілька сантиметрів, що здавалися кілометрами. Він тримав її руку, але ніби боявся стиснути сильніше.

— Ти знову далеко, — тихо сказала вона.

— Я поруч, — відповів він автоматично.

Вона похитала головою.

— Ні. Ти поруч тілом. Але всередині — ні. Ти постійно тікаєш від мене.

Він різко вдихнув.

— Я тікаю не від тебе, — хрипко мовив він. — Я тікаю заради тебе.

Вона повернулася до нього всім тілом.

— Ти не маєш права вирішувати за мене, Несторе. Якщо ти мене любиш — дозволь мені бути поруч. Навіть коли тобі страшно.

Ці слова вдарили глибше за будь-який докір.

Він притис її до себе. Міцно. Нерівно. Його серце билося важко.

— Я люблю тебе, — зізнався він вперше. — Саме тому боюся.

Він дозволив собі трохи більше.

Поцілунки стали теплішими — повільними, глибокими, але стриманими. Він цілував її так, ніби запам’ятовував — форму губ, дихання, тепло.

Одного разу він укрив її пледом, коли вона заснула на його плечі. Довго сидів, не рухаючись, аби не розбудити.

Якщо це й є слабкість, — думав він, — я приймаю її.

Єсенія прокинулася й зустріла його погляд.

— Ти дивишся так, ніби прощаєшся, — прошепотіла вона.

— Ні, — він поцілував її в чоло. — Ніби запам’ятовую.

Це сталося вночі.

Він прокинувся від того, що ведмідь рвався назовні. Чужа присутність. Небезпека. Загроза, що кружляла навколо будинку.

— Єс, — різко прошепотів він. — Ти маєш побачити дещо. І якщо після цього підеш — я прийму.

Вона сіла в ліжку, серце шалено калатало.

— Я не піду, — сказала вона, але він зупинив її поглядом.

— Дай мені сказати.

Він відійшов на кілька кроків. Світло лампи тремтіло.

— Я не людина, — сказав він повільно. — Я перевертень. Альфа. Моя сутність — ведмідь.

Вона мовчала.

— Я сильніший, ніж маю бути. Небезпечніший, ніж здаюся. І якщо я втрачу контроль…

Він не договорив.

Повітря навколо стиснулося. Його тіло напружилося, риси загострилися. Вона бачила, як змінюється його постава, як темніють очі.

— Подивися на мене, — сказала вона тремтячим, але твердим голосом.

Він подивився.

— Це все ще ти, — прошепотіла вона. — Я впізнаю тебе.

Він більше не міг стримуватися.

Кістки ніби співали від болю. Тіло змінювалося — не різко, а важко, неминуче. Ведмідь виходив назовні, але не з люттю — з потребою захисту.

Єсенія відступила лише на крок.

Перед нею стояв величезний ведмідь. Темний. Потужний. Очі — ті самі. Його.

— Несторе… — прошепотіла вона.

Він опустив голову, ніби схиляючись перед нею.

Її руки тремтіли, але вона зробила крок уперед. Доторкнулася до густого хутра.

— Ти справжній, — сказала вона крізь сльози. — І я люблю тебе.

Ведмідь тихо зітхнув.
Не гарчав.
Не лякав.

Він прийняв.