Розділ дванадцятий. Тихе кохання

Вони почали бачитися частіше — але інакше.

Без поспіху. Без різких рухів.

Прогулянки ввечері. Чай у маленькій кав’ярні. Він тримав її руку в своїй — обережно, ніби вона була чимось надзвичайно крихким.

— Ти постійно стримуєшся, — сказала Єсенія якось, притулившись до його плеча.

— Ти проти? — тихо спитав він.

— Ні, — вона усміхнулася. — Просто хочу, щоб ти знав… мені добре з тобою таким.

Ці слова були гіршими за будь-який виклик.

Він нахилився, торкнувся губами її скроні — легкий, ніжний поцілунок. Не вимога. Подяка.

— Ти робиш мене кращим, — прошепотів він.

Вона заплющила очі.

І в цю мить ведмідь мовчав.

Правда не прийшла одразу. Вона підповзала.

Єсенія почала помічати дрібниці.

Його силу — надмірну.
Його слух — надто чутливий.
Його реакції — швидші, ніж у звичайної людини.

Одного разу вона порізала палець, і він зреагував ще до того, як крапля крові впала.

— Ти відчув…? — її голос був тихий.

Він завмер.

— Так, — зізнався.

Вона дивилася на нього довго. Потім повільно сказала:

— Ти не людина. Не зовсім.

Він не заперечував.

— Я боявся цього моменту, — сказав він хрипко.

— А я боялася, що ти зникнеш, — відповіла вона.

І між ними пролягла тиша — важка, але чесна.

Він не сказав їй усього. Ще ні. Але почав відкривати двері.

— У мені є інстинкти, — говорив він. — Вони сильні. Іноді жорстокі. Але вони існують, щоб захищати.

— Мене? — спитала вона.

Він подивився на неї так, ніби відповідь була очевидною.

— Передусім тебе.

Вона підійшла ближче. Поклала долоні йому на груди.

— Тоді я не піду, — сказала твердо. — Я хочу знати тебе справжнього. Навіть якщо це страшно.

Він обійняв її — вперше без внутрішньої заборони. Не міцно. Не хижо. Просто так, як обіймають того, кого люблять.

Загроза прийшла ззовні.

Нестор відчув її раніше, ніж побачив. Чужий запах. Старий. Ворожий. Той, що належав не людині.

— Вони знають про неї, — прошепотів ведмідь усередині.

Цього разу Нестор не сперечався.

— Єс, — сказав він того ж вечора. — Ти маєш мені довіритися. Без питань. Без сумнівів.

— Що відбувається? — вона напружилася.

— Загроза. Реальна.

І коли тінь з’явилася на межі світла — вже не було сенсу приховувати.

Очі Нестора спалахнули. Його постать ніби стала більшою, важчою. Повітря здригнулося.

Єсенія зробила крок назад — і завмерла.

Не від страху.

Від усвідомлення.

— Ведмідь… — прошепотіла вона. — Ти…

Він обернувся до неї, ще тримаючи контроль.

— Якщо ти скажеш піти — я піду, — сказав він глухо. — Просто зараз.

Вона підійшла ближче. Повільно. Свідомо.

— Я залишаюся, — сказала вона. — Бо люблю тебе. У всіх твоїх формах.

І ведмідь заревів — не від злості.

Від визнання.