Розділ десятий. Межа стає тонша

Вони вийшли на внутрішню терасу заводу. Сонце хилилося до заходу, фарбуючи все в теплі відтінки золота.
Єсенія сперлася на поручні.
— Несторе… — почала вона. — Я не знаю, хто ти повністю. Але я знаю, що поруч із тобою мені не страшно. І це дивно.
Він підійшов ближче. Надто близько.
— А мені страшно, — зізнався він хрипко. — Бо якщо я дозволю собі більше… я можу нашкодити.
— Мені? — тихо спитала вона.
— Усім, — відповів він.
І тоді запах у повітрі змінився.
Єсенія відчула це першою. Наче повітря стало густішим, важчим. Нестор раптово напружився, його плечі розширилися, дихання стало глибшим, нижчим.
— Що з тобою? — її голос здригнувся.
Він відійшов на крок. Потім ще один.
— Не підходь, — прошепотів він.
Його очі на мить потемніли. У зіницях спалахнуло щось дике, первісне. Єсенія завмерла, але не від страху — від шоку.
Він стиснув поручні так, що метал застогнав.
— Несторе… — вона зробила крок до нього.
— Ні! — різко. — Я на межі.
Він відвернувся, дихав важко, ніби стримував щось величезне всередині. Хвилини тягнулися вічністю.
Потім він повільно випрямився.
— Пробач, — сказав тихо. — Я не хотів, щоб ти це бачила.
Вона підійшла обережно. Доторкнулася до його руки.
— Я не злякалася, — чесно сказала вона. — Але я знаю… що ти не просто людина.
Він подивився на неї довго. Важко.
— Якщо ти залишишся, — сказав він, — дороги назад не буде.
Вона не відвела погляду.
— Тоді, мабуть, я залишуся.
І ведмідь усередині нього вперше не гарчав.
Він прийняв.