Розділ дев'ятий. Коли серце визнає

Після того вечора Єсенія не могла заснути.
Вона лежала в темряві, дивилася в стелю й знову і знову прокручувала в голові одну мить — як Нестор став між нею й небезпекою. Не вагаючись. Не озираючись.
Я ж казав, я небезпечний.
Чомусь ці слова не лякали. Навпаки — зігрівали. Вони звучали не як загроза, а як обіцянка: зі мною ти в безпеці.
Вона поклала руку на груди, намагаючись заспокоїти серце.
— Це вже не симпатія… — прошепотіла вона в темряву.
Це було глибше. Болісніше. Справжніше.
Вперше в житті вона думала про когось не як про «можливо», а як про «мій» — навіть якщо боялася визнати це вголос.
Телефон завібрував.
Я не можу перестати думати про тебе. Вибач, якщо це занадто.
Вона усміхнулася крізь сльози й написала у відповідь:
Я теж.
І в цю мить щось усередині неї стало на своє місце.
— Я хочу, щоб ти побачила це місце ще раз, — сказав Нестор, коли вони зустрілися за кілька днів. — Але не як гостя. А… ближче.
Єсенія кивнула. Її серце калатало.
Завод «Медуся» вдень виглядав інакше — живішим, теплішим. Повітря було напоєне ароматами карамелі, меду, шоколаду. Скло, світло, рух — усе зливалося в один пульсуючий організм.
— Тут ти інший, — тихо сказала вона, дивлячись, як працівники вітаються з ним із повагою.
— Тут я відповідальний, — відповів він. — Але з тобою… я просто я.
Він провів її до невеликої дегустаційної кімнати. На столі — зефір, пастила, медові цукерки.
— Спробуй, — сказав він. — Я хочу знати твою думку.
Вона відламала маленький шматочок, поклала в рот — і її очі засвітилися.
— Це… дуже ніжно. Як хмаринка
Він дивився на неї так, ніби вона сказала найважливіше у світі.
— Ти бачиш більше, ніж більшість, — тихо мовив він.
Вона зупинилася, вдивляючись у нього.
— А ти приховуєш більше, ніж показуєш.
Він напружився.