Це сталося зненацька.
Єсенія поверталася з майстер-класу. Сутеніло. Вулиця була майже порожня. Вона говорила з Нестором телефоном, коли почула кроки позаду.
— Єс, де ти? — його голос миттєво став напруженим.
— Я… — вона знизила голос. — Здається, за мною хтось іде.
— Не клади слухавку. Скажи, що бачиш.
Чоловік прискорив крок. Потім другий.
— Віддай сумку, — пролунало грубо.
Вона зойкнула.
Нестор був поруч через хвилини.
Надто швидко.
Неможливо швидко.
Він не говорив. Не погрожував.
Він просто став між ними.
І цього вистачило.
Але коли чоловік спробував ударити — Нестор зловив його руку. Легко. Надто легко. Металевим хватом. Чужий зойкнув від болю.
— Забирайся, — низько сказав Нестор.
Той утік.
Єсенія дивилася на Нестора широко розплющеними очима.
— Як ти… так швидко… — прошепотіла вона.
Він притис її до себе, закриваючи від усього світу.
— Я ж казав, — тихо сказав він. — Я небезпечний.
І цього разу вона не відчула страху.
Лише дивне, глибоке усвідомлення:
цей чоловік — не просто той, ким здається.