Розділ сьомий. Коли інстинкт сильніший за розум

Після того поцілунку Нестор змінився.
Не різко.
Не зовні.
А зсередини — так, як змінюється людина, що дозволила собі більше, ніж планувала.
Він став уважнішим. Частіше з’являвся поруч. Його повідомлення були короткими, але в кожному — присутність.
Дісталася?
Поїла?
Я поруч, якщо що.
Єсенії це подобалося. Навіть трохи лякало — але приємно. Вперше в житті вона відчувала, що для когось вона не просто «дівчина», не просто «студентка».
Вона — важлива.
Та ведмідь усередині Нестора більше не спав.
Кожен чужий погляд у її бік різав.
Кожен сміх не з ним — дратував.
Кожне запізнення — викликало глухий неспокій.
Одного разу він прийшов до університету раніше й побачив, як той самий хлопець — той, що вже торкався її — знову стоїть поруч.
— Ти ж казала, що вільна сьогодні, — усміхався він.
— Я… я просто не знала, що Нестор заїде, — Єсенія виглядала розгубленою.
І цього вистачило.
Нестор підійшов так тихо, що хлопець здригнувся, коли відчув його за спиною.
— Вона зайнята, — сказав Нестор спокійно.
Але в його очах було щось таке, від чого мороз ішов по шкірі.
— Ти не маєш права вирішувати за неї, — огризнувся хлопець.
І тоді Нестор ледь не втратив контроль.
Повітря навколо ніби стиснулося. Його плечі напружилися, руки стали важкими. Ведмідь рвався назовні — захистити, відігнати, покарати.
— Несторе, — Єсенія торкнулася його руки. — Будь ласка.
Її дотик повернув його назад.
Він повільно видихнув, розтиснув пальці.
— Ходімо, — сказав уже їй. — Ми запізнюємося.
І тільки коли вони відійшли, вона відчула, як тремтить його рука.

— З тобою щось не так, — сказала Єсенія того ж вечора.
Вони сиділи в нього в машині. За вікном падав дощ, дрібний, настирливий. Усередині — тепло й напруга.
— Усі ми трохи не такі, — спробував пожартувати він.
— Ні, — вона похитала головою. — Ти… інший. Іноді здається, ніби ти стримуєшся. Наче боїшся себе.
Він завмер.
— Ти мене боїшся? — тихо спитав він.
— Ні, — чесно відповіла вона. — Але іноді… я не все в тобі розумію.
Він дивився перед собою, не наважуючись глянути їй в очі.
— Якщо я скажу, що в мені є щось… складне, — обережно мовив він, — ти підеш?
Вона задумалася. Потім поклала долоню йому на руку.
— Я хочу правди. Не сьогодні. Але колись.
Ці слова були і подарунком, і вироком.
Бо він знав: колись вже близько.