Розділ шостий. Справжній поцілунок

Вечір був тихий. Надто тихий для того, що назрівало між ними.
Вони стояли біля її будинку. Ліхтар кидав м’яке світло, і в ньому Єсенія здавалася ще тендітнішою. Нестор відчував, як контроль вислизає з рук, як кожен її подих тягне його ближче.
— Я не хочу, щоб ти думала… — почав він.
— Я хочу, щоб ти був чесним, — перебила вона тихо.
Вона зробила крок уперед. Сама. Вперше.
Її руки торкнулися його грудей — невпевнено, але щиро. Він завмер. Ведмідь заридався від задоволення, від дозволу, якого не чекав.
— Подивися на мене, — прошепотіла вона.
Він подивився.
І більше не міг відступити.
Нестор нахилився повільно, даючи їй час передумати. Але вона не відступила. Її губи були теплі, м’які, трохи тремтіли — і коли вони нарешті торкнулися, світ перестав існувати.
Поцілунок був не різкий.
Не хижий.
Він був глибокий.
Такий, у якому зливаються страх і бажання, ніжність і обіцянка. Нестор тримав її обережно, ніби боявся зламати, але в цьому дотику була вся його сила.
Єсенія зітхнула й притиснулася ближче.
І він дозволив собі ще мить. Ще один поцілунок — трохи сміливіший. Його рука лягла їй на потилицю, великий палець ковзнув по шиї.
Він відступив першим. Завжди він.
— Я… — його голос був хрипкий. — Ти не уявляєш, що зі мною робиш.
Вона усміхнулася. Тихо. Світло.
— Тоді, можливо, колись розкажеш.
Він усміхнувся у відповідь — і в цій усмішці було і обіцяння, і небезпека.
Бо тепер назад дороги не було.