Розділ п'ятий. Ревнощі

Нестор помітив це не одразу.
Спочатку — сторонній запах. Чужий. Надто близький до Єсенії.
Потім — сміх. Її. Трохи інший, ніж коли вона сміялася з ним.
Він стояв біля входу до університету, чекаючи її, як робив уже не раз. Спокійно. Терпляче. Але ведмідь усередині напружився, коли побачив її біля сходів.
Поруч з нею стояв хлопець. Одноліток. Усміхнений. Надто впевнений. Він нахилився трохи ближче, щось говорив, і Єсенія слухала — уважно, чемно, з тією м’якою ввічливістю, яка завжди в ній була.
Хлопець торкнувся її ліктя.
Світ для Нестора звузився.
Кров у жилах потемніла, загусла. Ведмідь піднявся на повен зріст, гарчав глухо, вимагав — відігнати, позначити, показати, чия.
Нестор зробив крок уперед.
Ще один.
— Єсенія.
Вона озирнулася. Її обличчя миттєво змінилося — очі спалахнули радістю.
— Несторе!
Хлопець повернувся, оцінюючи. Нестор відповів поглядом — холодним, важким, таким, від якого слабші відступають інстинктивно.
— Ти не казала, що на тебе чекають, — трохи розгублено мовив хлопець.
— Я… — Єсенія знітилася. — Це мій друг.
Друг, — слово різонуло.
— Ми вже йдемо, — рівно сказав Нестор, простягаючи їй руку.
Вона вагалася лише мить. Потім поклала свою долоню в його. І цей дотик зняв частину напруги — але не всю.
Вони мовчали дорогою.
— Ти злишся? — обережно спитала вона.
— Ні, — збрехав він.
Вона зупинилася, змусивши і його зупинитися.
— Ти дивишся так, ніби хочеш… зламати світ.
Нестор видихнув. Довго. Важко.
— Мені не подобається, коли до тебе торкаються, — нарешті сказав він. — Навіть якщо це дрібниця.
Її щоки порожевіли.
— Ти… ревнуєш?
Він подивився на неї прямо.
— Так.
Без виправдань. Без пояснень. Просто правда.
І в цю мить вона зрозуміла: це не контроль. Це страх втратити.