Розділ четвертий. Запрошення до "Медусі"

— Я хочу тобі дещо показати, — сказав він кілька днів потому. — Якщо ти не проти.
— Що саме? — усміхнулася вона.
— Місце, де народжується солодке.
Завод «Медуся» вразив її одразу. Скло, світло, аромат карамелі й меду в повітрі. І Нестор — інший. Упевнений. Сильний. Справжній господар цього світу.
— Це… твоє? — тихо спитала вона.
— Так.
Вона подивилася на нього з новим захопленням.
А він дивився лише на неї.
Бо знав: жодні заводи, жодна влада, жодна сила не зрівняються з тим, що стояло поруч.
Його єдина.
Його майбутнє.
Його слабкість і сила водночас.

Вони залишилися наодинці випадково.
Принаймні так це виглядало.
Екскурсія заводом «Медуся» закінчилася, шум стих, працівники розійшлися. Величезні вікна вже темніли вечором, а повітря було напоєне солодким ароматом меду й ванілі.
Єсенія стояла біля панорамного скла у кабінеті Нестора, тримаючи в руках чашку з гарячим какао. Вона дивилася вниз на вогні міста й відчувала дивне тремтіння всередині. Наче щось от-от станеться.
Нестор підійшов безшумно.
— Тут красиво, — сказав він тихо. — Але ти дивишся так, ніби шукаєш відповіді.
Вона обернулася. Він був надто близько. Його запах — теплий, глибокий — огорнув її, змусив серце прискоритися.
— Я просто… — Єсенія знизала плечима. — Мені з тобою спокійно. І водночас ніби небезпечно.
Він завмер.
Ведмідь усередині нього підняв голову. Потягнувся до неї, до її запаху, до її голосу.
Взяти.
Притиснути.
Поцілувати.
Нестор стиснув пальці.
— Ти не помиляєшся, — чесно відповів він. — Я можу бути небезпечним.
— Але не для мене, — сказала вона тихо.
Ці слова вдарили сильніше за будь-який удар.
Він повільно підняв руку й торкнувся її щоки. Ледь-ледь, кінчиками пальців, ніби боявся злякати. Єсенія не відступила. Навпаки — трохи нахилилася до нього.
Їхні погляди переплелися.
Світ звузився до дихання.
До кількох сантиметрів між губами.
Він нахилився. Повільно. Контроль тріщав, мов тонке скло. Вона відчула тепло його подиху, серце билося так голосно, що здавалося — він чує.
— Несторе… — прошепотіла вона.
І цього було достатньо.
Він зупинився. На відстані одного подиху. Його лоб торкнувся її чола.
— Я не можу, — хрипко сказав він. — Не так. Не зараз.
— Чому? — її голос тремтів.
Він заплющив очі.
— Бо якщо почну… я не зупинюся.
Він відступив на крок, залишивши між ними порожнечу, що боліла сильніше за дотик. Єсенія притиснула чашку до грудей, намагаючись заспокоїти серце.
— Ти дивний, — тихо сказала вона. — Але мені хочеться дізнатися тебе більше.
Він усміхнувся — стримано, з напругою в кутиках губ.
— І це найнебезпечніше з усього, Єсеніє.
Бо він знав: наступного разу ведмідь може не дозволити йому зупинитися.