Розділ другий. Перша розмова

— Я… — Єсенія ніяково поправила коробку в руках, котра була не зручною.
Нестор уже стояв поруч. Так близько, що вона відчула його тепло — не різке, не нав’язливе, а спокійне. Наче стіна, до якої хочеться притулитися.
— Дозвольте, — сказав він, не чекаючи дозволу.
Його руки були великими. Надто великими для цієї коробки з ніжним написом «Зефірні квіти ручної роботи». Але він тримав її обережно, майже шанобливо, наче всередині було щось живе.
Єсенія розгублено засміялася.
— Там нічого крихкого… хоча ні, — вона знітилася. — Там усе крихке.
— Тоді я саме той, хто потрібен, — спокійно відповів він.
Вони рушили разом. Вона назвала адресу — кілька кварталів звідси. Йшла поруч, трохи згорбившись, наче боялася зайняти забагато простору. А Нестор ловив кожен її рух, кожен подих.
Запах був ще сильніший.
Його єдина.
Його доля.
— Ви робите це самі? — спитав він, кивнувши на коробку.
— Так. Зефірні квіти. Це моє хобі… і трохи мрія, — її очі загорілися. — Я вчуся на вчительку, але солодке — це для душі.
Для душі, — відлунням повторив ведмідь усередині нього.
— Ви дуже… — він замовк, добираючи слово. — Світлі.
Вона почервоніла.
— Ви так говорите, ніби давно мене знаєте.
Нестор глянув на неї. Повільно. Глибоко.
— Можливо, — тихо сказав він. — Довше, ніж здається.

Після тієї зустрічі він почав з’являтися в її житті так природно, що вона не одразу це усвідомила.
Кава біля університету — «Випадково проходив повз».
Повідомлення — «Хотів переконатися, що ви дісталися додому».
Пара зефірних квітів, куплених за надто високу ціну — «Бо вони особливі».
Він не тиснув. Не поспішав.
Нестор умів чекати — альфа завжди знає, коли робити крок.
Єсенія ловила себе на тому, що усміхається, читаючи його ім’я на екрані. Що починає чекати його появи. Що поряд із ним світ здавався трохи безпечнішим.
— Ти завжди такий серйозний? — спитала вона якось, коли вони сиділи на лавці в парку.
— Лише коли поруч хтось важливий, — відповів він.
Її серце здригнулося.
Він дивився на неї так, ніби в цьому світі більше нічого не існувало. І стримував себе. Бо ведмідь рвався вперед, вимагав — взяти, позначити, зробити своєю.
Але вона ще не готова.
Він знав це.