Розділ перший. Запах

Місто дихало вечором.
Асфальт ще зберігав тепло дня, повітря було густе, важке, напоєне шумом машин, кавою з кав’ярень і людськими емоціями. Нестор Білецький ішов повільно, не поспішаючи, але всередині нього все було напружене, мов струна.
Він не любив натовпи.
Не любив безцільних прогулянок.
І вже точно не любив, коли його сутність прокидалася без дозволу.
Та сьогодні сталося саме це.
Він зупинився раптово.
Груди наповнило різке, майже болісне відчуття. Серце вдарилося об ребра важче, ніж мало б. Ведмідь усередині нього заворушився, підняв голову, вдихнув повітря глибоко — хижацьки.
Запах.
Не парфуми.
Не їжа.
Не місто.
Вона.
Нестор повільно видихнув, намагаючись не втратити контроль. Його пальці стиснулися в кулак, щелепа напружилася.
— Що за чорт… — прошепотів він, озираючись.
Запах був м’який, солодкий, теплий, як свіже повітря після дощу. В ньому було щось від ванілі, щось від меду, але головне — живе. Таке, що не підробиш. Таке, що не можна забути.
Так пахне єдина.
Його.
Він відчув це миттєво. Без логіки, без доказів. Просто — істина, що впала в кров, як наказ.
Нестор рушив у напрямку запаху, не думаючи. Ноги самі несли його вузькою вуличкою, повз зупинку, повз вітрину квіткової крамниці. Ведмідь усередині гарчав тихо, вимогливо.
Знайти. Побачити. Захистити.
І тоді він її побачив.
Дівчина стояла біля переходу, притискаючи до грудей коробку. Невелика, тендітна. Волосся зібране в недбалий пучок, кілька пасом вибилися й торкалися щоки. Вона щось уважно розглядала — телефон чи список — і зовсім не помічала, як світ навколо неї змінювався.
Нестор завмер.
Його погляд ковзнув по її руках, по плечах, по обличчю — і серце вдарило ще раз. Не від бажання. Не від голоду.
Від… впізнання.
— Єсенія… — вимовив він ім’я, сам не розуміючи, звідки воно взялося.
Вона різко підняла голову.
Їхні погляди зустрілися — і в цю мить щось клацнуло. Наче замок, що чекав лише одного ключа.
Єсенія моргнула, трохи розгублено. Її очі були світлі, теплі, живі. Вона не злякалася. Лише трохи здивувалася.
— Перепрошую… ми знайомі? — обережно спитала вона.
Нестор усміхнувся. Повільно. Стримано. Так, як уміють лише ті, хто звик тримати світ під контролем.
— Поки що ні, — відповів він низьким голосом. — Але я думаю… це питання часу.