Розділ 5.

Денис.

Внутрішньою стороною долоні стираю піт, що проступив на чолі. Ненавиджу автомобілі. Ці чортові залізні коробки, у яких кожен, хто сидить за кермом, вважає себе невразливим, небезпечні для оточуючих. Постійно хтось підрізає інших, другий об'їжджає через дві суцільні смуги, третій робить оберт у недозволеному місці.

Окрема каста оленів сідає за кермо у нетверезому стані. Їх я ненавиджу найбільше. Таким виродкам начхати не тільки на власне життя, а й на життя інших людей.

Саме такий цап декілька років тому протаранив мій автомобіль. Мене занесло та я не впорався з керуванням. Нас з Олександрою винесло у кювет. Вона мало не загинула в тій аварії, а я разом з тим недоумком відбулися лише парою синців.

Після тієї ночі я більше не можу нормально керувати автомобілем. За найменшої стресової ситуації мою свідомість долають флеш беки того жахливого вечора.

Тіло постійно сковує страх, руки стають негнучкі як залізо. Мертвою хваткою завжди вчіплююся в шкіряну оббивку керма та подумки намагаюся знову й знову впоратися з некерованими колесами машини.

Я мушу нас врятувати. Я мушу не вилетіти з дороги.

«Повинен, повинен, повинен» — вкотре повторюю я собі цю мантру.

Коли за кермом перебуває інша людина, а я сиджу поряд, то страх з'їдає мене вдвічі сильніше. Ось такий парадокс: сам не можу опанувати себе, але й іншій людині не довіряю.

Я так мріяв поїхати від цього міського галасу на дачу старого друга. Хотілося удвох із Владою спокійно провести старий рік. Я розраховував під шипіння ігристого та під новорічні пісні неспішно обговорити з нею всі назрілі питання. Я сподівався переступити це іскри нерозуміння між нами.

Але у нашої долі як завжди свої плани.

В екстремальних умовах, порушуючи велику кількість правил дорожнього руху, мій водій здійснює оберт автомобіля на сто вісімдесят градусів. Не стримуючись у виразах він лає «найрозумніших» водіїв  сусідніх машин, що лізуть під сам бампер, а я тим часом все сильніше втискаю спину в переднє крісло.

 Панічна атака накриває з головою. Я ніби йду під воду. У вухах стоїть гул, перед очима знову низка страшних спогадів. Кусаю свого язика до крові. Намагаюся через біль тримати себе у свідомості.

Стискаю пальці в кулаки. Відчуваю, як німіють кісточки, як м'язи від перенапруги починають болісно нити.

Ніжний неочікуваний дотик рук Владислави спрацьовує як знеболювальне. Я зміщую центр власної уваги на дівчину, яка через крісло намагається мене обійняти.

Її тихі слова «я тут», «я поруч» поникають у глибини свідомості та розосереджують мою паніку по різних кутках розуму.

Дозволяю собі розтиснути руку та завести її назад. Хочу дотягнутися до синьоочки. Тоненькі, тендітні пальці Владислави тонуть у моїй великій долоні.

Маленька моя. Ніжна моя. Ти даєш мені сили триматися. Дякую тобі за це.

Влада з натиском тиснеться вперед, ніби хоче просочитися крізь пасажирське сидіння та стати зі мною одним цілим.

Як тільки водій вирулює на безлюдний проспект, я прошу його зупинитися біля узбіччя. Швидко покидаю ненависний мені передній ряд. Розминаю ноги, вмиваю обличчя холодним свіжим снігом.

Б-р-р. Розтираю снігом коротке волосся на голові. Колючі сніжинки як голки встромляються в шкіру. Голова тверезіє від болю. Морозне повітря пробирається під розстебнуту куртку. Тіло оживає, плечі випрямляються. З м'язів злітає панічна напруга.

Я пережив цю подорож. Я не постраждав. Ми не постраждали.

Розім'явши напружене тіло, я займаю місце в салоні авто поруч із синьоочкою.

—  Все добре? — схвильовано питає Влада, вдивляючись у моє почервоніле обличчя. Її бездонні сині вири огортають з голови до п'ят теплом, турботою та щирим занепокоєнням.

—  Тепер так.

Притискаю дівчину до себе міцніше та через дзеркало заднього виду хитаю водієві, що можемо рушати далі.

— Дякую, — кажу Владі трохи згодом та цілую її в маківку.

— А хіба ми не до мене повинні їхати? — озираючись на всі боки, схвильовано перепитує синьоочка.

Водій якраз виїхав у бік мого ЖК.

—  Ні, —  спокійно відповідаю я, погладжуючи Владу по спині. — Мої квадратні метри розташовані поблизу. Мало часу лишилося до півночі. А я планував здивувати тебе чимось смачним та цікавим.

***

— Ти збирався здивувати мене ковбасною нарізкою та бутербродами з червоною ікрою? — весело жартує Влада, коли я виставлю на журнальний стіл приготовані нашвидкуруч страви.

—  Не знущайся. Півгодини залишилося до промови президента. Запечена качка за сімейним рецептом Тітових, на жаль, буде готова після приходу нового року. Таймер показує, що птиці ще сорок хвилин треба пектися в духовці.

Коли я повертаюся з мискою овочевого салату, Влада підривається з місця та напрошується до мене в помічники.

— Денисе, дозволь мені допомогти тобі. Я можу келихи чи виделки принести. Насправді. Я не звикла просто сидіти та без діла перемикати канали, доки найцікавіше відбувається на кухні.