Розділ 5.

Денис

Внутрішньою стороною долоні стираю піт з чола. Ненавиджу автомобілі. Ці бісові залізні коробки, у яких майже кожен, хто сидить за кермом, вважає себе невразливим, небезпечні для оточення. Постійно хтось когось підрізає, об'їжджає через дві суцільні смуги, робить оберт у недозволеному місці.

Але найбільше я ненавиджу тих, хто сідає за кермо в нетверезому стані. Таким виродкам начхати не лише на власне життя, а й на життя інших.

Саме такий козел кілька років тому влетів у мій автомобіль. Я не впорався з керуванням і нас з Олександрою винесло в кювет. Вона мало не загинула, а я разом з тим недоумком отримали лише по парі синців.

Після тієї нічної пригоди я більше не можу керувати автомобілем. Швидкість, чужі авто занадто близько, найменше порушення ПДР і мою свідомість миттєво атакують спогади про той жахливий вечір. Тіло стає негнучким від переляку. Закляклими пальцями приклеююся до керма та знову й знову намагаюся втримати некеровані колеса машини на смузі.

«Я повинен нас урятувати. Повинен, повинен, повинен» — вкотре лунає в голові власноруч вигадана мантра.

Водій за кермом мав вгамувати мій посттравматичний синдром. Мав би. Проте коли півторатонною автівкою кермує інша людина, страх з'їдає мене вдвічі сильніше. Ось такий парадокс: я не можу опанувати власних тарганів і не довіряю іншим.

Останні дні року я планував провести вдалині від міського галасу на дачу старого друга. Хотів під шипіння ігристого та новорічні мелодії нарешті удвох із Владою обговорити без нервів та нарікань усі наболілі питання. Ми маємо врешті-решт подолати непорозуміння, що розрослося між нами, мов лози отруйного плюща.

Але у долі як завжди власні плани на кожного з нас.

Порушуючи не одне правило дорожнього руху, смикаючись вперед та назад, водій таки розвертає автомобіль на сто вісімдесят градусів. Не добираючи слів, він кляне кожного розумника, який наглим чином намагається проштовхнути свою автівку вперед нас.

Дужче втискаюся в переднє крісло. Панічна атака накриває. Я ніби йду під воду. У вухах гул, а перед очима знову низка страшних спогадів. Кусаю язика до крові, сподіваючись через біль втримати себе у свідомості. Відчуваю, як німіють кісточки, коли стискаю пальці в кулаки, як починають болісно нити м'язи від перенапруги.

Неочікуваний дотик лагідних рук Владислави спрацьовує немов знеболювальне. Центр уваги миттю зміщується на дівчину, яка обабіч крісла намагається мене обійняти. Її тихе «я тут, я поруч» запливають у підсвідомість та розосереджують паніку по різних кутках розуму.

Мозок дає дозвіл, щоб розтиснути руку. Хочу дотягнутися до синьоочки. Я маю відчувати її шкіру.

Тендітні пальці Владислави тонуть у моїй великій долоні. Моя маленька. Моя ніжна. Ти даєш мені сили триматися. Дякую тобі.

Влада давить тілом на сидіння, ніби хоче просочитися через нього та стати зі мною єдиним цілим.

Щойно водій скеровує авто на безлюдний проспект, я прошу його зупинитися. Швидко полишаю ненависний передній ряд. Розминаю ноги та вмиваю обличчя холодним снігом.

Розтираю коротке волосся на маківці. Колючі сніжинки мов голки встромляються в шкіру, проте голова нарешті тверезіє від фантомних згадок. Морозне повітря пробирається під розстебнуту куртку, пробуджуючи  тіло від затерплості. З м'язів злітає панічна напруга, тож я нарешті можу випростати плечі.

Я пережив цю подорож. Ніхто не постраждав.

Ми не постраждали.

Розім'явшись, сідаю в авто вже поряд із синьоочкою.

—  Все добре? — питає вона, вдивляючись у моє почервоніле обличчя.

Її бездонні сині зіниці огортають з голови до п'ят теплом, турботою та щирим занепокоєнням.

—  Тепер так.

Притискаю дівчину до себе та через дзеркало заднього виду даю знак водієві, що можемо рушати далі.

— Дякую, — кажу Владі трохи згодом та цілую її в маківку.

— Хіба ми не до мене їдемо? — озираючись, спантеличено перепитує синьоочка.

Водій щойно вивернув колеса машини у бік мого ЖК.

—  Ні, —  відповідаю спокійно, погладжуючи Владу по спині. — Оскільки до опівночі лишилося мало часу…. Ми їдемо до того, хто живе ближче. Якраз буде нагода здивувати тебе чимось смачненьким.

***

— Я звісно молодша за тебе, але невже ти справді вважаєш, що мене можна здивувати бутербродами з червоною ікрою та кружечками ковбаси? — весело жартує Влада, коли я виставлю на журнальний стіл приготовані нашвидкуруч закуски.

—  Не знущайся. До промови президента лишилось менш ніж пів години, а запеченій качці за рецептом сім’ї Тітових, щонайменше хвилин сорок ще треба пектися в духовці. Не хочу, щоб ти сиділа голодною.

Коли я повертаюся до зали з мискою овочевого салату, Влада підривається з місця.

— Дозволь тобі допомогти. Я можу хоча б келихи або виделки принести. Присягаюся, нічого не розіб’ю. Просто я не звикла отак сидіти без діла та безглуздо перемикати канали. Усе найцікавіше все одно відбувається завжди на кухні.