Розділ 4.

Владислава.

Підіймаюсь сходами на другий поверх. Алла вже чекає на мене в кафетерії. Подумки перебираю меню місцевого закладу громадського харчування. Я більше не перетравлюю страви, де є куряче м'ясо, варені яйця, буряк та капуста. Схоже, доведеться знову задовольняти шлунок відвареною картоплею з овочами.

Прикре зітхання виривається з легень. Виявляється, що досить важко звикнути до раптових змін смакових звичок. Відчуваю, що мені скоро щоночі будуть снитися Олів'є, курячі наггетси та ціла каструля червоного борщу.

Ковтаю слину, що скупчилася в роті, та перестрибую на радощах через дві сходинки. Підошва черевика зісковзує зі слизького покриття сходинок та я втрачаю рівновагу. Хапаюся за металевий поручень та намагаюся втриматись у горизонтальному положенні.

— Вловив! — гаряче дихання боса обпалює потилицю, а його руки, як ліани, чіпко оперізують мою талію. — Знову!

Завмираю від несподіванки. Долоні Дениса лягають прямо там, де всередині мене росте наша дитина. Мені навіть здається, що я відчуваю її легкі рухи в животі. Але хіба таке можливе? Термін вагітності ще надто маленький.

— Д-дякую.

Тітов притискається до мене сильніше. Робить глибокий вдих, ковзаючи носом по волоссю.

— Що ти робиш? — шепочу я одними губами.

Голос практично зник під навалою бентежних мурашок, що побігли по шкірі.

— Кайфую, — він робить ще один затяжний вдих, глибше зариваючись обличчям у мої неслухняні кучері.

— Пусти.

Слабка спроба відштовхнути від себе руки чоловіка призводить до зворотного ефекту. Моя спина сильніше тиснеться до Дениса.

— Нізащо! — гарчить мені у вухо бос.

— Нас можуть побачити.

— Ну і нехай.

— Тобі, звичайно, все одно, — з гіркотою видавлюю я слова з рота, — а мені потім знову терпіти всі ці косі погляди та слухати дурнуваті плітки. Це неприємно. Облиш, будь ласка.

На подив Денис цього разу виконує моє прохання без довгих суперечок.

— Дякую, — повернувшись до чоловіка обличчям, кажу я ще раз.

Ми не поспішаємо розходитися. Стоїмо та дивимося один на одного. Ми як ті юні школярі, які відчувають палкий взаємний потяг, але не наважуються зробити перший крок.

— Новий стиль? — натякаю пальцем на його стрижені скроні.

— Є трохи. — Титов долонею кудлатить короткий їжачок на власній голові та посміхається. — Не подобається?

— Нормально, — стискаю я плечима.

Насправді я трохи прибріхую. Мені дуже до смаку нова зачіска Дениса. Він став виглядати якось небезпечніше та суворіше. Справжнісінький бос.

У грудях зростає шалене бажання доторкнутися до голови Тітова. Просто взяти й провести долонею по чоловічому волоссю, щоб відчути наскільки вони тепер колючі. Хочеться відновити тактильну пам'ять.

Тримаю власні  кінцівки біля талії та переплітаю пальці в замок, щоб не піддатися імпульсивному пориву. Дистанція, потрібна дистанція.

Бос нахиляє голову вправо, та я помічаю шрам над його чолом між коротких волосинок. Судячи з білого кольору шкіри в тому місці, ця позначка у чоловіка з'явилася багато років тому.

— А звідки шрам? У дитинстві з гойдалки впав? Чи, почекай, це був велосипед?

Моя грайлива усмішка стає ширшою, я очікую почути якусь кумедну історію з життя Дениса. Але обличчя боса навпаки, всупереч моїм надіям, стає дуже серйозним.

— Аварія у дорослому віці, — коротко відповідає він.

— Мотоцикл?

Денис мовчить. Зволікає з відповіддю.

— Автомобіль. — все ж таки каже він. — Саме з того часу я не сідаю за кермо.

На язику крутиться нова низка питань про те, як сталася аварія, хто постраждав, як давно це було та хто винуватець. Але я боюся промовити їх. Відчуваю, що Тітов наразі закрився. Або зараз не той час, аби говорити про це, або я не та людина, з ким він це буде обговорювати.

Від власних висновків під ребрами наче гостру голку  встромили. Чортові ревнощі пекучою печією підіймаються до горла. Треба негайно йти до кафетерію та заїсти її чимось. Але я зволікаю. Кусаю щоку зсередини, стоячи на місці.

— Будь обережнішою наступного разу, — Тітов вирішує першим розірвати паузу, що виникла, між нами.

Я киваю у відповідь, але продовжую стояти коло сходів, притискаючись боком до залізних поручнів.

Коли Денис оминає мене, я не витримую:

— Денисе…, — я чую гучні кроки на сходах. Хтось піднімається на другий поверх. — Денисе Юрійовичу, щодо вашої пропозиції.

Чоловіки, що проходять повз, вітаються з Тітовим за руку, кивають мені з ввічливості. Я натягнуто посміхаюся та рахую секунди поки люди, що перервали нас, відійдуть на пристойну відстань.

 Не хочу, щоб нас підслуховували.

— Так от. Я щодо нашого побачення хотіла сказати. Я пере…