Розділ 4.

Владислава

Підіймаюсь сходами на другий поверх, Алла чекає на мене в кафетерії. Подумки перебираю меню місцевого кафетерію. Мій шлунок більше не перетравлює страви з курятини, варені яйця, буряк та капусту. Видно, знову доведеться їсти відварену картоплю з овочами.

Прикре зітхання виривається з легень. Мені досить важко звикнути до раптових змін смакових звичок. Відчуваю, що скоро щоночі буду бачити у сновидіння виключно курячі ніжки, крабовий салат та червоний борщ.

Ковтаю слину та перестрибую через дві сходинки. Підошва черевика зісковзує зі слизького покриття сходинок. Я хапаюся за металевий поручень та намагаюся втримати рівновагу.

— Зловив, — гаряче дихання боса обпалює потилицю, а його руки, як ліани, чіпко оперізують мою талію. — Знову.

Заклякаю від несподіванки. Долоні Дениса лягають прямо там, де всередині мене росте наша дитина. Мені навіть ввижається, що я відчуваю її легкі поштовхи. Але хіба таке можливе? Термін ще надто маленький.

— Д-дякую.

Тітов притискається сильніше. Робить глибокий вдих, ковзаючи носом по волоссю.

— Що ти робиш? — шепочу одними губами.

Голос практично зник під навалою мурашок, що біжать по тілу.

— Насолоджуюся.

Денис робить ще один затяжний вдих, зариваючи обличчя у мої неслухняні кучері.

— Пусти.

Слабка спроба відштовхнути від себе його руки призводить до зворотного ефекту. Моя спина сильніше тиснеться до Дениса.

— Нізащо, — гарчить у вухо бос.

— Нас можуть побачити.

— Нехай.

— Тобі, звісно, все одно, — з гіркотою вичавлюю слова з рота, — а мені потім знову терпіти всі ці косі погляди та дурнуваті плітки. Це неприємно. Облиш, будь ласка.

На цей раз Денис таки дослухається до мого прохання.

— Дякую, — кажу, повернувшись до нього обличчям.

Ми не поспішаємо розходитися. Стоїмо та дивимося одне на одного, немов юні школярі, які відчувають палкий взаємний потяг, але не наважуються зробити перший крок.

— Новий стиль? — натякаю пальцем на його стрижені скроні.

— Є трохи. — Тітов проходиться долонею по короткому волоссю, всміхається. — Не подобається?

— Нормально, — смикаю плечем.

Знову не кажу як є. Мені насправді до смаку нова зачіска Дениса. Він став виглядати дещо серйознішим та суворим. Справжній бос.

У грудях зростає шалене бажання доторкнутися до голови Тітова. Провести рукою по його волоссю, щоб відчути наскільки колючі кінчики. Хочеться відновити тактильну пам'ять.

Переплітаю пальці в замок, щоб не піддатися імпульсивному пориву.

Нам потрібна дистанція.

Бос схиляє набік голову і я помічаю невеличку лінію над чолом між коротких волосинок. Судячи з білого відтінку шкіри кольору, ця відмітка з'явилася там не цьогоріч.

— З гойдалки впав у дитинстві? — усміхнено киваю на шрам. — Чи вчився їздити на велосипеді?

Очікую почути якусь кумедну історію від Дениса, але обличчя боса навпаки похмурніє.

— Аварія у дорослому віці.

— Мотоцикл?

Тітов зволікає з відповіддю.

— Автомобіль, — зрештою зізнається. — З того часу я не сідаю за кермо.

На язику одразу з’являється низка запитань. Як це сталося? Коли? Хтось постраждав? Чи покараний винуватець? Але я боюся їх промовити. Відчуваю, що Денис наразі не готовий до цієї розмови. Відсторонений та закритий, неначе сховище в банку. Ну або я не та людина, з ким він хоче це обговорювати.

Під ребрами наче гостру голку  встромили. Кляті ревнощі підіймаються до горла разом з печією. Я маю негайно дістатись кафетерію та заїсти її чимось.

Нерішуче тупцюю на місці, кусаю щоку.

— Будь обережнішою, Владо, — Тітов вирішує першим розірвати паузу, що виникла між нами.

Киваю на знак згоди, притиснувши бік до залізних поручнів.

Денис оминає мене.

— Денисе, — гукаю навздогін. На сходах лунають чиїсь гучні кроки. Хтось підіймається на другий поверх. — Денисе Юрійовичу, щодо вашої пропозиції…

Працівники агенції проходять повз та вітаються з Тітовим за руку та ввічливо кивають до мене. Натягнуто посміхаюсь у відповідь та рахую секунди допоки ми знову не лишимось удвох. Не хотілося, щоб нас підслуховували.

— Я, —  зглитую, — щодо нашого побачення… Я пере…

Денис озирається, щоб пересвідчитися чи ми самі, та робить крок вперед. Я задкую.

— Побачення відбудеться у п'ятницю. О восьмій я заїду за тобою, — тихо промовляє бос, обдаючи моє обличчя гарячим диханням. Його парфуми та краплина аромату кавових зерен лоскоче мій ніс, тож я не відразу вловлюю сенс сказаного.

— У.. У п'ятницю? — Подробиці майбутньої зустрічі ошелешують. — Яка на цьому тижні? Але ж це кінець року. Тридцять перше грудня.