Розділ 3.

Владислава.

— Д-д-дуже! — Розгублено дивлюся на новоспеченого шанувальника та не знаю що мені робити. — Тільки це…. Тут ось у чому справа, Антось, — зменшувальне звернення до молодого хлопця ненароком виривається з мого рота. — В мене дуже сильна алергія на лілії. Відразу трапляється запаморочення, нудота, горло та ніс розпухають, дихати стає важко. Загалом, я не можу перебувати поряд із цими квітами.

Посмішка на обличчі Тітова стає ширшою. Скрипнувши зубами, придушую імпульсивне бажання тицьнути ліктем боса в бік.

— Який жах! — хлопець починає метушитися та, обережно протискаючись між мною та Тітовим, входить до бухгалтерії. — Вибач мені, Владиславо. Я про це якось не подумав. А мав би. Адже я сам — алергік, не переношу горіхи та манго. — Антон незграбно забирає з підвіконня злощасний букет. Хлопець від поспіху ледь не перекидає скляну вазу з водою. — Я миттю заберу їх звідси. Вибач, мене, Владиславо, заради бога. Я ненавмисно. Я бажав замовити білі троянди, але консультант з квіткового магазину мене відмовила. Сказала, що троянди — це банальщина, несмак та давно немодно. А ось лілії зараз у тренді. Владиславо, ти унікальна дівчина. Коли я вперше побачив твої волошкові очі, то миттєво закохався. З того самого дня, як я прийшов до вас у бухгалтерію, міняти тобі операційну систему. Ну, тобто не тобі особисто, звичайно ж, а у твоєму комп'ютері…, — від хвилювання Антон каже всілякі нісенітниці без зупинки.

Дуже шкода, що люди не мають надзвичайних здібностей як супер герої з коміксів. Мені б зараз дуже знадобилося вміння телепортуватися в будь-яке місце на земній кулі одним клацанням пальців. Віддала б усе, аби не стояти тут та не згоряти від сорому.

Другий день поспіль Тітов стає свідком моєї брехні. Другий день він ловить мене на вигадках.

Уявне чортеня, що сидить на лівому плечі, шепоче мені, що треба підіграти Антону, щоб урятувати власну репутацію. Нічого надприродного не доведеться робити: просто подарувати Антошці милу посмішку, взяти його за плече або взяти під лікоть, сказати приємний комплімент, віддячити за квіти. Адже попри алергію хлопець дуже намагався здивувати мене, витратив час та власні кошти на подарунок.

Таким чином можна одразу «вбити» двох зайців. І шанувальник піде додому щасливим, і з обличчя боса найімовірніше пропаде ця надміру щаслива та самовпевнена посмішка.

На правому плечі затято б'ється в паніці уявне кучеряве янголятко, яке, навпаки, занудно твердить, що використовувати людей для своїх корисливих цілей — це неправильно та негідно. Антон не заслуговує, щоб йому дали хибну надію, а потім з тріском розбили серце, повідомивши згодом гірку правду про відсутність взаємності.

Мої внутрішні ваги гойдаються туди, сюди. За одну секунду я схиляюся до пропозиції лівого плеча, а на другу – до правого.

І навіщо я притягла Тітова із собою?

Електричний струм прострілює поперек. Легкий дотик до моєї спини змушує серце битися частіше. Чоловіча рука на моєму тілі одночасно заводить, хвилює та бентежить. Несподіване та дуже приємне відчуття.

Затамовую подих.

Ніжне прогладжування заспокоює паніку, що набігла на мене.

Денис трохи схиляє голову в мій бік та тихо вимовляє:

— Як розберешся з електропотягом, зайди до мене. Добре?

На язиці крутиться питання «навіщо?», але я мовчу. Бос все зрозумів, та вирішив не тиснути на мій вибір своєю присутністю.

Кивком голови я проводжу Тітова за двері та повертаюся до балакучого шанувальника.

Я згодна з думкою кучерявого немовляти з німбом на голові. Навіть попри сором перед Денисом, я не можу брехати іншому хлопцю. Нехай краще він витратить цей час на пошуки гідної дівчини, ніж гаятиме його на топтання біля мого порога. Я все одно не відчиню двері у своє серце йому.

— Антоне, послухай, — хлопець робить крок уперед та лілії в його руках знову атакують мій ніс. Я закриваю долонею підлогу обличчя, і крізь пальці продовжую видко казати: — Дякую за квіти. Але гадаю, тобі не варто більше витрачатися на них. Не на мене так точно.

— Чому? — В очах Антона стоїть нерозуміння.

Я ледве стримуюсь, щоб не закотити очі. Важко. Зажмурююсь, та насилу ковтаю неприємний та саркастичний коментар з приводу чоловіків та їх нерозуміння будь-яких натяків.

Рахую до трьох та повертаюсь погляд до програміста.

— Ти гарний хлопець, Антоне. Але я скажу тобі все як є. В моєму серці інший чоловік. З мого боку було б неправильним приховувати від тебе цей факт та продовжувати приймати від тебе знаки уваги. Наші симпатії, на жаль, не взаємні. Але ми можемо спробувати товаришувати, при зустрічі спілкуватися як гарні приятелі.

Плечі хлопця опускаються нижче, погляд тьмяне. Сором'язлива посмішка зникає з його обличчя. Хочеться розплакатися від своєї ж відмови. Так гидко від того, що доводиться робити людям боляче, навіть якщо іншого виходу немає.

— Пробач, — мій жалібний писк виривається, коли Антон опустивши погляд, проходить повз. Він не вимовляє ані слова. Не прощаючись, мовчки виносить букет із кабінету та тихо закриває за собою двері.

Непрохані сльози рвуться з очей. Здавалося б, я не винна у тому, що трапилося. Ми просто мило побалакали, поки він лагодив робочий комп'ютер. Але все одно прикро за хлопчину. Він так сподівався, так старався, а я... А я йому відмовила.