Розділ 3.

Владислава

— Д-д-ду-же! — Розгублено дивлюся на новоспеченого шанувальника  й не знаю що робити. — Тільки цей…. Тут ось у чому справа, Антось, — зменшувальне звернення до молодого хлопця випадково виривається з рота. — В мене той… Дуже сильна алергія на лілії. Одразу  паморочиться голова, сильно нудить, горло й ніс розпухають, дихати стає так важко. Ну тобто… Я  не можу перебувати поряд із цими квітами.

Скрипнувши зубами, придушую імпульсивне бажання тицьнути ліктем в бік боса, чия посмішка стає помітно ширшою, ніж була.

— Який жах! — хлопець починає метушитися та, обережно протискаючись між мною та Тітовим, входить до бухгалтерії. — Вибач мені, Владиславо. Я про це якось не подумав. А мав би. Адже я сам — алергік, не можу їсти горіхи та манго.

Антон незграбно згрібає з підвіконня свій букет. Від поспіху ледь не перекидає скляну вазу з водою.

— Я миттю винесу їх звідси. Вибач мені ще раз, Владиславо. Заради бога. Я ненавмисно. Хотів замовити білі троянди, але консультант з квіткового відмовила. Сказала, що троянди — це вже банальщина, несмак та взагалі немодно, на відміну від лілій. Владиславо, ти унікальна дівчина. Коли я вперше побачив твої волошкові очі, миттєво закохався. З того самого дня, як зайшов до вас у бухгалтерію, щоб поміняти тобі операційну систему. Ну, тобто не тобі особисто, звичайно ж, а у твоєму комп'ютері…, — від хвилювання Антон торочить нісенітниці без зупину.

Шкода, що люди не мають супер здібностей на кшталт тих, що є в героїв коміксів. Мені б зараз дуже не завадило вміння телепортуватися.

В будь-яку точку земної кулі, одним клацанням пальців. Аби тільки не стирчати тут та не палати від сорому.

Другий день поспіль Тітов стає свідком моїх невдач. Другий день він слухає мої вигадки.

Чортеня, яке сидить на лівому плечі, шепоче, що треба підіграти Антону, аби урятувати власну репутацію. Нічого надприродного робити не доведеться, просто подарувати хлопцю милу посмішку, взяти за плече або під лікоть, сказати комплімент, віддячити за квіти. Адже він просто хотів порадувати мене, витратив час та кошти на щирий подарунок.

Можна буде таким чином «вбити» одразу двох зайців: і шанувальник піде додому задоволеним, і з обличчя боса нарешті зникне ця надміру самовпевнена посмішка.

Проте на правому плечі затято б'ється в паніці кучеряве янголя, яке, навпаки, сердито бубонить, що використовувати людей для корисливих цілей — неправильно та негідно.

Антон не заслуговує, щоб йому дали хибну надію та з тріском розбили серце, повідомивши згодом гірку правду про відсутність взаємності.

Мої внутрішні ваги гойдаються то туди, то сюди. За секунду я то схиляюся до пропозиції лівого плеча, то до правого.

І навіщо я притягла Тітова сюди?

Електричний струм біжить попереком. Легкий дотик до спини змушує серце битися частіше. Чоловіча рука, що опинилася на моєму тілі, одночасно бентежить та лякає.

Занадто приємно лякає.

 Я затамовую подих. Ніжне прогладжування Тітова вмить заспокоює. Трохи схиливши голову, він тихо промовляє:

— Як розберешся з цим електропотягом, зайди до мене.

На язиці крутиться «навіщо?», але я мовчу. Бос все зрозумів, та вирішив не тиснути на мій вибір своєю присутністю.

Кивком голови проводжаю Тітова за двері та повертаюся до балакучого шанувальника.

Погоджуюся з кучерявим немовлям з німбом на голові. Попри сором перед Денисом, я не можу брехати іншому. Хай краще він витратить цей час на пошуки гідної дівчини, ніж гаятиме його на топтання мого порогу. Я все одно не відчиню двері у своє серце.

— Антоне, послухай, — хлопець робить крок уперед, лілії в його руках знову атакують мій ніс. Закриваю долонею пів обличчя та крізь пальці продовжую швидко казати: — Дякую за квіти, але… Гадаю, тобі не варто більше витрачатися на них. Для мене.

— Чому? — В очах Антона нерозуміння.

Ледве стримуюсь, щоб не закотити очі. Важко.

Зажмурююсь та насилу ковтаю саркастичний коментар з приводу нерозуміння будь-яких натяків чоловіками. Рахую до трьох та повертаю погляд до програміста.

— Ти гарний хлопець, Антоне. Але я скажу тобі все, як є. В моєму серці інша людина. З мого боку було б неправильним приховувати від тебе це та продовжувати приймати твої знаки уваги. Наші симпатії, на жаль, не взаємні. Проте… Ми можемо спробувати товаришувати, надалі спілкуватися як гарні приятелі.

Плечі хлопця опускаються нижче, погляд тьмяне. Сором'язлива посмішка теж зникає. Хочеться розплакатися від власних слів. Так гидко, що доводиться робити людям боляче і немає іншого виходу.

— Пробач, — мій жалібний писк виривається, коли Антон опустивши очі, проходить повз.

Він не вимовляє ані слова. Не прощаючись, виносить букет із кабінету та тихо закриває за собою двері.

Непрохані сльози рвуться з очей. Здавалося б, я не винна у тому, що трапилося. Ми просто мило побалакали, поки він лагодив робочий комп'ютер. Але все одно мені прикро за почуття хлопця. Він так сподівався, так старався, а я... А я йому відмовила.