Розділ 2.

Владислава

— Доброго ранку! — радісно вітаюсь з колегою, щойно заходжу до кабінету.

— Ш-ш-ш, — Алла жестом просить бути тихішою.

Судячи з сіруватого кольору обличчя та припухлих повік білявки, на корпоративній вечірці вона гуляла ще довго. Сидить за робочим столом майже без  макіяжу, а замість ідеальної зачіски — поспіхом зібраний пучок на потилиці.

— Я так розумію, — понизивши голос практично до шепотіння, обережно цікавлюся подіями минулого вечора, — після того, як я пішла, ви гуляли неначе в останнє?

Ховаю зимовий пуховик у шафу та вмикаю комп'ютер. Алла продовжує згорблено сидіти, дивлячись в одну точку. Судячи з повільно рухливих повік, її стомлений мозок відчайдушно бореться зі сном.

Дівчині не завадить трохи міцної кави. А ще, можливо, масажу.

Вмикаю чайник у мережу та йду до колеги. Стаю в неї за спиною, прикладаю долоні до її скронь та повільно, майже не натискаючи, починаю виводити пальцями знак нескінченності на шкірі.

— Ммм, — стогне полегшено колега, прикривши повіки. — Це просто неймовірно, Владо. Ти — справжня рятівниця.  Хто тебе навчив так робити? Господи, так легко голові одразу.

— Моя мама завжди таке робила, коли в неї боліла голова.

— Передай мамі від мене величезне «дякую».

Слова Алли проходять гірким ознобом по плечах. Я обов'язково передала б усі побажання їй, якби могла.

— Вона померла багато років тому.

— Ох, люба, — Алла розплющує очі, випрямляє спину та обертається, щоб взяти мене за руку. — Пробач. Я не знала.

Спогади про маму завжди викликають у моїй душі гіркоту та смуток. На очах одразу з'являються сльози.

Підіймаю підборіддя до стелі та навмисно дивлюся на яскраву лампу. Швидко кліпаю. Повільно роблю видих.

Мені не можна засмучуватися. І не можна хвилюватись. Це може  зашкодити вагітності.

— Все добре.

Через силу розтягую посмішку та йду розливати окріп по чашках. Потрібно перевести розмову на якусь нейтральну тему.

— То як там завершився корпоратив? — ставлю перед колегою великий кухоль із чорною кавою, собі кидаю пакетик ягідного чаю. — Було весело?

— Владо, не нагадуй, благаю, — змучено стогне Алла. — Чого там тільки не було, поки ми не розійшлися: танцювали до зламаних підборів, обіймалися з керівництвом. Навіть спостерігали, як прибиральниця Тетяна Вікторівна сіла на шпагат, — білявка робить жадібний ковток кави та невдоволено кривиться.

От лишенько! Я, видно, забула додати до її кави підсолоджувач.

Колега показує мені кулак та з веселою усмішкою тягнеться до цукорниці.

— Знаєш, що найстрашніше?

Хитаю головою.

— Зараз у кожного є мобільний телефон з камерою. На корпоративах такого контенту можна познімати, — Алла здригається від здогадок та ховає обличчя за монітором. Сподіваюся, сьогодні я не стану зіркою робочих чатів.

— То ніхто не обурився моїй втечі?

— Хіба що ведучий. Ви з Тітовим змусили хлопця добряче попітніти. Він був такий переляканий. Не встигли два капітани представитись, як одразу втекли. Хлопець десь хвилин десять ще нервово жартував про всякі нісенітниці, намагаючись викрутитися.

— Гадаю, що Денис Юрійович швидко виправив ситуацію. Однією посмішкою змусив усіх присутніх жінок дивитися тільки на нього.

— Якби ж то. Бос, як і ти, не повернувся. Принаймні особисто я його в залі більше не бачила.

— Не повернувся? — необережним ковтком обпалюю собі нижню губу та язик. Неприємні відчуття на шкірі переплітаються із розгубленістю. — А куди він дівся?

Наша розмова тривала не більше десяти хвилин.

— Якби ж я знала, Владо. — Алла розводить руками, а потім пропонує мені цукерку. — Ви вдвох втекли, а мені з його заступником довелося так гарцювати у конкурсі. Ледве сукню не порвала з тими танцями. Добре хоч не задарма стрибала. Жіноча команда перемогла, а мені, як капітанові, дістався суперприз — вечір відпочинку в СПА-салоні. Саме те, що треба з нашою сидячою роботою. Скоріше б поплавати в басейні, посидіти в сауні та натертись пахучими маслами.

Алла ще довго мрійливо розповідає про те, як використає свій призовий купон цими вихідними.

Намагаюся підтримувати розмову поодинокими словами, але раз у раз думки відпливають до Тітова.

Де він провів решту святкового вечора? З ким? Навіщо взагалі з'явився на корпоративі, якщо зрештою лишався у залі всього кілька хвилин?

А ще забороняю собі навіть мимохідь думати про те, де Денис пропадав увесь минулий місяць. Відганяю від себе це питання уявними палицями. Не хочу знову витратити купу часу на безглузді гадання. І так зрозуміло, що офіційна версія про відрядження — це лише прикриття, аби допитливі люди не цікавилися його життям.

Проте я.. Я ж наче не вони.

Думки немов бджоли гудуть у голові. Всю робочу зміну не можу зосередитися на цифрах та внести до програми належні надбавки співробітникам. Постійно плутаюся у прізвищах. Добре, що хоч Галина Сергіївна сьогодні вдома, можна попрацювати день на пів сили.