Розділ 1.

Владислава

— Даремно я прийшла на корпоративне свято, Алло. Слабкість мене вбиває.

Мама доволі часто повторювала, що погляд людини завжди видає правду. Тому сором’язливо ховаю очі під стіл, аби колега не піймала мене на брехні. Витираю спітнілі долоні об серветку, що лежить на колінах. Стискаю пальці на ногах. Ніс страшенно свербить.

Ніколи не вміла брехати. Як на мене, краще вже сказати один раз гірку правду, аніж постійно вигадувати всілякі нісенітниці.

Насправді я дуже хочу лишитися тут у ресторані разом із рештою колег та добре провести добре на такому масштабному заході. Але токсикоз, що раптово дався взнаки цього ранку, змушує мене міняти усі плани.

Про мою вагітність досі ніхто не знає. Лише лікар-гінеколог із приватної клініки. Вона порадила мені дочекатися дванадцяти тижнів, стати на облік у жіночій консультації за місцем проживання та вже тоді повідомляти про вагітність на роботі. Виявляється, є чималий відсоток безсоромних роботодавців, які швидко звільняють вагітних дівчат, аби потім не оформлювати їм декретну відпустку.

Будь-який аромат, який сьогодні зустрічається з моїм носом, є потенційним подразником внутрішніх рецепторів та підсилювачем неприємних спазмів у шлунку.

Вагітний стан щодня підкидає мені нових сюрпризів: то груди стали надто чутливими, то нюх став як пса на кордоні. Проте є і плюси. Шкіра обличчя стала чистішою, зникли різні висипання, а ще перестали лущитися щоки на холоді.

Коли Алла нахиляється до мене, я ледве встигаю затамувати подих. Цього вечора її парфуми, знайомі моєму носу вже не один місяць, стали вкрай задушливими та солодкими.

— Я, напевно, зараз викличу таксі та поїду додому.

— Владо, ти пропустиш найцікавіше. Я ж тобі розповідала, як поводиться на святах наш головний бухгалтер? — Колега киває через стіл. — Дивися, вона вже готується.

Галина Сергіївна смикає за руку керівника юридичного відділу, що сидить праворуч неї, та щось шепоче йому на вухо. Чоловік років п'ятдесяти дзвінко сміється та підморгує у відповідь. За мить вони вдвох встають із-за столу та прямують до сцени.

— Який це вже конкурс? Дев’ятий? — питаю в Алли, коли завершується чергове кумедне змагання серед співробітників.

Я ніколи в житті ще так багато не сміялася. Тягнуся за склянкою води, щоб змочити пересохле горло.

Таки колега мала рацію. Якби я поїхала додому, то не побачила б на власні очі як спритно глава нашої бухгалтерії обганяє молодих співробітниць у конкурсі з поїдання мандаринів. Не чула б як суворий голова IT відділу розповідає дорослі анекдоти, або як секретарка Олена співає веселу пісню під фонограму.

Алла невиразно знизує плечем та переводить погляд на сцену. Там знову чарівний ведучий закликає гостей свята брати участь у розвагах.

— Владко, ходімо веселитися. А то сидимо з тобою, як ті старенькі бабці на лавці, ледве рухаємося. Може який цінний приз вдасться виграти?!

Повагавшись секунд п’ять, все ж погоджуюсь на заклик колежанки.

Удвох крокуємо до сцени. Галина Сергіївна голосно бажає нам успіхів.

Усіх, хто вийшов на сцену, ведучий без вагань поділив на дві команди: жінки проти чоловіків.

— А тепер, шановні учасники, вам треба вибрати своїх капітанів.

Хтось штурхає мене в спину і я за інерцією роблю крок уперед. Обертаюся, щоб з'ясувати, кому раптом я завадила, як раптом біля обличчя з’являється мікрофон.

— Як вас звати? ­— усміхнено цікавиться ведучий.

Переводжу перелякані очі з нього на гостей за столами.

— Влада, — вимовляю тихо.

— Що ж Владо.. Я вас вітаю! — під гучні оплески ведучий тягне мене до центру сцени. — Сьогодні ви очолюєте команду чарівних красунь, яким під вашим керівництвом потрібно буде обійти в танцях команду ось цих завзятих леґінів.

Зала наповнюється схвальними оплесками. Роззираюся навкруги та в паніці гадаю, що треба буде робити менш ніж за хвилину. Прокручую в голові всі рухи, які бачила у популярних відеороликах.

Сподіваюся, в мене вистачить сил та азарту, аби пережити цей конкурс.

— Хто очолить команду ваших суперників, як гадаєте, Владо?

Знизую плечима.

— Чоловіки, ну ж бо. Не соромтеся, тут усі свої.

Попри підбадьорливі заклики ведучого, ніхто з представників сильної половини людства не спішив очолювати команду. Зиркають одне на одного та топчуться на місці.

На відміну від дівчат, ніхто навіть не ризикує виштовхнути сусіда вперед, оскільки серед учасників також присутні керівники відділів, директори філій та суворі юристи.

— Я буду капітаном! — раптом лунає чоловічий голос з колонок.

Всі обертаються до куліс, окрім мене. Стою заклякла, неначе скували невидимі ланцюги. Паралізована голосовим транквілізатором.

Я не чула цей баритон понад місяць, не бачила його власника майже стільки ж.

Зажмурююсь та стискаю пальці в кулаки. Повільно тягну повітря ротом, неквапливо рахую до десяти.