18. Нічні жахіття оживають наяву

Макс. 

— Як ти міг, Максе, як ти міг? — Яна в білосніжній сукні стоїть навпроти, така ж красива, як того дня, коли її очі спинилися не на ньому. — Як ти міг так вчинити зі мною?!

— Вона знала все, знала! Вона пробачила тебе, мерозотнику! Але я ні, я ніколи не пробачу! — з темряви в кутку кімнати повільно, мов примара, виступає Катерина, в чорній траурній сукні, як в день похорону, в чорній вуалі, мов у вдови з тих гравюр, що ними так захоплюється Феліксова сестра. — Я не пробачу тебе, Максе, ніколи. Ти занапастив її! Ти скалічив мого онука! Ти вбивця, Максе!

— За що ти зі мною отак? — з іншого кута чутно тихий скрип коліщат, і повільно-повільно випливає крісло колісне, а в ньому… Фелікс.

Ні, це Богдан, це маленький хлопчик, і разом із тим — молодий чоловік з великими сіро-зеленими очима. Як у батька…

— Я думав, ми друзі, а ти… — і Фелікс теж тут, дивиться з осудом, з болем і ще із чимось.

Зневага. В його очах гидливість і зневага. І Максові віднімає мову від тієї хвилі презирства, що безмовно накриває його з головою. Йому би сказати хоч слово у виправдання, йому би благати про прощення і милосердя, а він… Він стоїть у центрі кімнати, а біля його ніг…

Домовина. Блискуча, мов авто із салону, червона, неначе “Феррарі”, і там, у піні білих, мов пух, мережив — вона. Донька Яни і того, іншого. Хто зайняв його місце, яке він так хотів, так прагнув, так силився вигризти в клятої долі.

Не вигриз… Не зумів… Не подужав…

— Ти знаєш, якби ти просто мовчав, — вона розплющує темні, неначе провалля у пекло, свої карі очі, і посміхається так невинно і так загрозливо, що коліна підломлюються, і Макс падає на підлогу, мало не в ту ж домовину, де Сніжана лежить і всміхається тільки йому. — Якби ти мовчав, дядечку Максе, все могло би піти іншим шляхом…

— Я не хотів цього всього! — голос нарешті повертається, і Макс кричить, кричить з усіх сил, та навколо нього куб із скла, і жоден не чує його голосу.

— Ти хотів бути мною, мій друже, — втомлено зітхає Фелікс.

— Ти хотів, аби мене не було, — Богдан складає свої кволі долоні на колінах, вкритих пледом.

— Ти хотів помсти, — зітхає Катерина, поправляє на обличчі вуаль і відвертає згорьоване лице від нього, зламаного і приниженого.

— Ти хотів тільки мене, — Яна розгладжує складки своєї прекрасної сукні, і там, де її долоні торкається тканини, розквітають червоні троянди.

— Ти хотів забагато, дядечку, — ніби вирок шепоче Сніжана.

Десь у темряві тихо і загрозливо дзвенить сталь. Ніби хтось дістає із підставки великий кухонний ніж…

***

Телефонний дзвінок видряпав Макса із липкого марева нічного кошмару. Він кілька секунд сліпо вдивлявся в кутки, в пошуках примарних фігур, що зачаїлися у напівтемряві кімнати, а потім довго і повільно видихнув повітря, що загускло в легенях.

— Так? Слухаю? — наосліп відшукав телефон на тумбі, приклав до вуха, не поглянувши на екран.

— Я думав, ми друзі, а ти! — неначе продовження його кошмару, з телефону почувся голос Фелікса. — Як ти міг, Максе? Я довіряв тобі!

Серце забилося в прискореному ритмі, горло стиснула невидима рука.

— Боже, ти про що взагалі? — не своїм, ламким голосом відповів Макс. — Феліксе, друга ночі, що вже сталося?

— Ти чим дивився, коли підписував той довбаний контракт?! — Фелікс перейшов на крик, аж Макс був змушений відвести телефон подалі від вуха.

Та на серці стало легше. Макс заплющив очі і відкинувся назад на подушку, відчуваючи, як холодний піт проступає на чолі та скронях, та все ж йому стало легше.

Контракт… Така дрібниця! Він спробував змусити свій голос звучати рівно і трішки сонно.

— Друже, уявлення не маю, про що ти зараз, але давай я вилізу з ліжка, ввімкну ноут і подивлюся, що ти там таке побачив… — Фелікс продовжував лаятися, та Макс м’яко перебив його. — Друже, я присягаюся, ми з усім цим розберемося, просто дай мені десять хвилин продерти очі і ввімкнути ноутбук, годиться? Обіцяю: ми все владнаємо. Чи ж вперше?

— Таке — вперше, — безнадійно зітхнув Фелікс, — Такого, Максе, ще не було…

 Юліан

Юліану не довелося довго шукати інформацію про родичів Яни. По-перше, це легко зробити людині, яка багато років пропрацювала в поліції. По друге, родичів було не так багато. Її батько помер, коли Яні було п’ятнадцять, братів і сестер дівчинка не мала. Бабусі з дідусями теж відійшли у кращий світ. Єдиною зачіпкою залишалася мати Яни, яка проживала в селі, недалеко від Києва. 

***

— Оце і є її адреса? — Лариса зиркнула на будинок за парканом, обплетеним диким виноградом. Він виглядав охайним, хоч і не дуже новим. На шворках, натягнутих між двома старими яблунями, сушилася свіжовипрана білизна.  От і сама господиня вийшла з будинку, тримаючи в руках миску  із якимись речами, вона закачала рукава скромного халатика і почала розвішувати прання. 

— Так. Катерина Бондаренко, мати Яни. Тут вона жила й після смерті доньки, — Юліан закрив блокнот.  — Спробуємо щось вияснити про її онуку…

За парканом, почувши чужих, загавках собака, напинаючи ланцюг і намагаючись висунути морду у щілини поміж штахетами. Господиня будинку озирнулася, якось занадто різко, сполохано, як відмітив Юліан. 

Потім розправила простирадло,яке саме вішала на мотузку, закріпила прищіпками і лише тоді неквапливо рушила до хвіртки. 

— Я нічого не купую, про Бога теж говорити не збираюся, — сказала, навіть не привітавшись. 

— Пані Катерино, ми не комівояжери і не проповідники. Я — приватний детектив, Юліан Хмельницький, це моя колега Лариса. Ми розслідуємо деякі обставини з минулого вашої доньки Яни. Хочемо поговорити про її дитину, — Юліан говорив спокійно, поважно.

Очі Катерини звузились. Вона стояла мовчки кілька секунд, і Лариса помітила як міцно стиснулися її кулаки, аж кісточки на них побіліли.