17. Цифрові примари

 Яна

— Він хороший, мамо, — спокійно пояснила вона, — Він дійсно хороший, і готовий стати Богданчику справжнім батьком, але так буде краще.

— Для кого буде краще? — втомлено запитала жінка з безмежно сумними очима.

Питання зависло в повітрі, ніби грозова хмара над містом, що потерпало від спеки. Дві жінки мовчали, не дивлячись одна на одну. Яна стояла біля вікна і дивилася вдалину, туди, де били перші сполохані блискавиці, обіцяючи дощ. Вітер, ще несміливий, обережний, хитав верхівки високих старезних каштанів, ніби лише примірявся до них. Ураган, що летів угорі, тягнучи чорні пошарпані хмари, ніби лоцманский баркас — кораблі між коралових рифів, наближався невпинно й невідворотно, а вона дивилася ніби крізь нього. Її спокійне обличчя не вкривала тінь страху цього урагану. Яна знала, що за чорною громадою хмар усе ще світило сонце, і просто чекала на нього.

Катерина ж, мати Яни, навпаки, ніби не вірила в те, що буде хоч щось, окрім урагану. Вона сиділа на дивані, розпачливо вчепилася в чашку, таку само крихку, як і вїї сподівання. Опущені плечі, кола під очима… І відчай у темних, ніби каштани, очах.

— Мамо, він не такий, як Фелікс. Він інший. Він справжній. — Яна, врешті, відірвалася від розгулу стихії за високим вікном її сьомого поверху, повільно озирнулася, схиливши голову до плеча. — Він вважає…

— Що треба здихатися цього тягаря? — з гіркотою в голосі спитала Катерина, махнула рукою у бік дитячого ліжечка, де мирно і тихо спав хлопчик шести місяців.

Зараз, коли оченята його були заплющені, а кирпатий носик рівномірно посопував, він виглядав, як і інші діти його віку. можливо, трішки менший, за інших, можливо, на дрібку худіший. Але — звичайний. Просто піврічне маля, що тихо сопить в своєму ліжечку. Та обидві змучені жінки, що тихо розмовляли поряд із ним, знали, що він — зовсім інший.

І обидві знали причину тому…

— Мамо, Богданчик — не тягар! — трішки голосніше, ніж потрібно, відрізала Яна. — Просто потрібно… Потрібне лікування, дороге лікування, але він — не тягар, мамо… Він… — її голос зламався на мить, та молода жінка знайшла в собі сили, продовжила твердо. — Він — моє все!

— Ти хоч любиш цього свого… принця на білому “геліку”? — приречено запитала Катерина, змахувши сльозу з очей.

— Досить. Налюбилася вже, — зі злістю відповіла Яна, знов повернулася до вікна.

Стихія була вже зовсім близько. Дерева хилились під вітром, що безжально шарпав їх з невимовною злістю і ненавистю. Ніби вони були винні в своєму бажанні тягнутися до сонця, до світла…

— То вся річ в його грошах? — без тіні засудження в голосі запитала Катерина, поглянула на доньку з цікавістю. — В тих грошах, які він може витратити, аби Богданчик став здоровим?

— Він не Фелікс, мамо, — повторила Яна. — Він надійний. Він… каже, що любить мене, а я… налюбилася, мамо, досить вже з мене. На три життя уперед налюбилася… Просто хочу спокою, тиші. Хочу, щоб поруч був той, хто захистить. Знаєш? Він не повірив чуткам, він повірив мені. Не покинув, коли стало зрозуміло, що оті таблетки, що мені дали… Вони вплинули на мою дитину. Як не поважати за це? Ти б змогла лишитися холодною і спокійною поруч з таким чоловіком?

Катерина підвелася з дивана, мовчки підійшла до доньки. Без слів обійняла її закам’янілі, мов у статуї, плечі.

— Я поїду із внуком в США. Я буду з ним, доню. Ми вилікуємо Богданчика, обіцяю. — її голос тремтів від сліз, що вона тамувала в собі, та звучав твердо й впевнено, можливо — уперше за останні півроку. — А ти живи, добре? Спробуй бути щасливою з ним, гаразд? Він хороший, Яно, я знаю, він хороший…

Дві жінки стояли біля вікна, обійнявшись. Дивились, як гроза за вікном упала на стомлене спекою місто, як дощ, що так довго оминав їхній край, нарешті пролився на запилюжений асфальт. Просто стояли і мовчали, думаючи кожна про своє…

 Юліан

— І все? — Лариса нахилилась ближче до екрану. — Нуль результатів? Навіть TikTok не видав жодного збігу?

— Угу, — буркнув Юліан, глянув на годинник. — Якщо дівчина і справді живе з чужим ім’ям, вона мала б хоч десь "засвітитися". Фотографії, відео, відмітки, щось…

— Таїсія Дмитрівна казала, що вона нібито "племінниця Макса", — нагадала Лариса. — Але якщо вони жили в різних містах,  Макс міг і не мати з нею ніяких спільних знімків. І що тоді?

Юліан задумався. На моніторі безсоромно чорнів напис "Нічого не знайдено".

— Час підключати тяжку артилерію, — сказав він і відкрив іншу вкладку. — Проганяємо фото через нейромережу. Подивимося, як вона могла виглядати у дитинстві.

— Думаєш, це спрацює? — Лариса скептично похитала головою. 

— Якщо дівчина існує — вона десь залишила сліди. Принаймні колись.

Він завантажив фотографію в спеціальну програму. Нейромережа швидко промалювала варіанти обличчя в молодшому віці — дівчинка семи, потім п’яти років. Юліан вибрав той, що здався найбільш реалістичним, і закинув його у зворотній пошук зображень.

Кілька секунд — і на екрані з’явилося фото: стара публікація у соцмережі. Дитина, схожа на зображення, стоїть біля жінки, що обіймає її за плечі. Підпис: "Моя донечка Сніжана. Літо в Карпатах.". 

— Твоя мама, га, дівчино? — пробурмотів Юліан. — Дивимось далі…

Вони відкрили профіль. Кілька десятків світлин: подорожі, квіти, кав'ярні. Під однією з останніх — десятки коментарів зі співчуттями. І сам допис:

"З глибоким сумом повідомляємо, що Яни більше немає з нами. Автокатастрофа. Ми вдячні всім, хто підтримує Сніжану в цей важкий час".

— Отже, вона — не племінниця Макса, — тихо сказала Лариса. — А донька Яни. Тієї самої?

— Саме тієї, — Юліан зітхнув. — І Фелікс колись зустрічався з Яною. Ці факти співпадають аж занадто ідеально.

 — Так, це точно не випадковий збіг, — Лариса замислено накручувала пасмо волосся на палець. 

Обоє мовчали. Лише мишка м’яко клацала, коли Юліан прокручував сторінку.