16. Початок розслідування

Юліан

— Поглянь, Ларисо, — мовив Юліан, тримаючи в руці фото, яке дала Таїсія Дмитрівна. — Це Сніжана. За офіційною версією — племінниця Максима Гончаренка. Поселилася у заміському будинку Фелікса, бо в квартирі її дядька, до якого вона приїхала в гості з Одеси, ведеться капітальний ремонт. Звучить переконливо?

— Як для романтичного фільму з третього каналу, — знизала плечима Лариса. — Якби я була сценаристом романтичної мелодрами, то такий сюжет був би як знахідка. Але життя дещо відрізняється від  “мильної опери”. Документів, які підтверджують родинні зв’язки цих двох, ми ще не бачили. І якщо бабуся замовляє приватне розслідування — значить, щось таки чує її серце.

Юліан повільно кивнув. Вони стояли біля під’їзду старого будинку в центрі міста — за адресою, де в великій трикімнатній квартирі мешкав Максим Олександрович Гончаренко, вісімдесят другого року народження, фінансовий директор фірми, яку очолював Фелікс Остапчук. 

— Отже, спершу — сусіди. Найкращі свідки в таких справах.

Сходами якраз спускалася повненька жіночка років шістдесяти у вицвілому светрі й з косинкою на голові. В руці — сміттєве відро. 

— Макс? Та он його квартира, на третьому поверсі, але він, мабуть, на роботі. У цей час ніколи не буває вдома, пізно приходить. А ви хто будете?

— Я  з ним вчився разом, — Юліан не став уточнювати, де саме, бо все ж був на кілька років старший від Гончаренка, тож його однокласником бути не міг. Але спокійно міг разом із Максом вчитися у вузі, де могли бути на одному курсі  і вчорашні школярі, і ті, хто відслужив у армії.  — Ось проїздом тут, вирішив заглянути, дізнатися, як у Макса справи. Подзвонив би, так телефон його загубив. 

 — Зрозуміло, — жіночка розпливлася в усмішці. 

 — А може, племінниця його вдома? Ми подарунок дядькові через неї передамо, — так само усміхнулась у відповідь Лариса. 

Сусідка глянула на неї з подивом:

— Ви, певно, щось плутаєте… Ми тут усі як одна родина, усе бачимо.  Я з покійними батьками Макса дружила. Він єдина дитина в них, немає в нього братів-сестер, тож звідки взятися племінниці? 

  — Дивно, я колись до нього телефонував, а слухавку підняла дівчина, — знизав плечима Юліан. — Відрекомендувалася Сніжаною, сказала, що вона племінниця Макса…

  — Гадки не маю, може, просто якась дівчина в нього гостювала, — сусідка хитро усміхнулася. — Він ще не старий, забезпечений, з квартирою… Дивуюся, як ще й досі холостякує…

  — Так, можливо,  — Юліан зітхнув. — Шкода, що не вийде зустрітися з другом. Може, потім ще колись заїду. Не знаєте, він ремонт уже закінчив? 

  — Ремонт? — сусідка Макса вже стала дивитися на них з підозрою. — Може, ви помилилися будинком?  Ніякого ремонту останнім часом Максим не робив. Ще його мати, як була жива, клеїла шпалери, фарбувала все. Але від її смерті три роки минуло. З того часу він нічого в квартирі не змінював…

Коли вони спустилися вниз і сіли в машину, Юліан замислено сказав:

 — Отже, історія з племінницею — вигадка. Але Таїсія Дмитрівна казала, що сам Макс цю вигадку підтверджує. Навіщо йому це робити?

 — Будь-який людський вчинок може мати дві причини, — знизала плечима Лариса. — Перша — людині це вигідно. Друга —  людина погодилася це зробити, щоб уникнути якихось неприємностей…

 — Тобто або Сніжана його шантажує, або навпаки підкупила… — замислено промовив Юліан.  — Але ці варіанти занадто примітивні, тому, хоча ми маємо їх на увазі, щось мені підказує, що треба копнути далі…

 — У якому напрямку? — діловито спитала Лариса. 

 — Треба подумати… Минуле двох друзів, або їхній теперішній офіс, або…

 — У мене є простійший спосіб, — сказала Лариса. — Ми просто закинемо фото Сніжани в Гугл і побачимо, що буде…

Юрій

— Діти, а ви поки йдіть у вітальню, — лагідно, але рішуче мовила Таїсія Дмитрівна. — Ми з Каролінкою хочемо трохи спокійно побалакати, без зайвих вух.

— Добре, — відповів Юра й усміхнувся Сніжані. — Пішли, знайдемо щось не дуже нудне в телевізорі.

У вітальні було напівтемно. Пахло поліроллю для меблів і  білими ірисами, які стояли в вазі на підвіконні. . Юра взяв пульт і вмостився на дивані, поплескавши по вільному місцю поряд.

— Сідай. Побачимо, що нам сьогодні покажуть.

Телевізор увімкнувся на каналі з документальним фільмом. Голос диктора звучав спокійно, впевнено:

— ...вважається, що в Європі вісімнадцятогоI століття існували таємні школи, в яких готували дівчат до ролі ідеальних дружин і фавориток. Ці навчальні заклади підтримували впливові двори — французький, австрійський, іноді навіть російський…

На екрані показували гравюри з жіночими постатями в вишуканих сукнях.

— ...є версія, що Жозефіна Богарне, майбутня імператриця Франції, теж відвідувала подібну академію. Кажуть, що саме завдяки вишколу їй вдалося полонити серце Наполеона, попри різницю в віці  і невиразну зовнішність…

— Якась маячня, — тихо пробурмотіла Сніжана, нахилившись за пультом. — Перемкнути?

— Чому? — Юра перехопив пульт і злегка всміхнувся. — Цікаво ж. Історія, інтриги, психологія… Це тобі не шоу про кухарів.

Сніжана напружено усміхнулась. У горлі пересохло. Вона намагалася зберігати спокій, але всередині вже жевріло: невже він знає? Ці слова — про школи, вишкіл, особливу підготовку — були надто близькі.

— ...відомі також випадки, коли дівчат готували до спеціальних місій — супроводжувати політиків, підкорювати меценатів, впливати на рішення. Освіта включала етикет, музику, мови, риторику, а головне — психологічну адаптацію до ролі…

— Мабуть, романтизують усе це, — невпевнено сказала вона, ніби коментуючи як випадковий глядач.

— Та хто зна. — Юра трохи нахилився до неї. — Ти ж у приватній школі навчалась, правда?

— У багатьох приватна освіта, — швидко відповіла вона. — Це ж не означає, що одразу Академія фавориток…