14. Візит літньої пані

Юліан

— Кохання всього мого життя, я вдома! — Юліан переступив поріг квартири і прислухався до голосів, що лунали із кухні.

Юліан поставив фірмові пакети з АТБ на тумбу для взуття і спробував пригадати, чи чекали вони з Ларисою гостей. Але він навіть не встиг як слід здивуватися тому, факту, що в таку пізню годину — майже восьма вечора — в них вдома хтось є, як Лариса вийшла з кімнати і офіційним тоном повідомила:

— Юліане, в нас клієнтка!

Хмельницький зітхнув, поправив розтріпане весняним вітром волосся і, зітхаючи тихенько, перевзувся в домашні капці. Було трішки дивно говорити про роботу в пухнастих капцях-ведмедиках, але, очевидно, справа була термінова, коли Лариса приймала клієнтку у них вдома.

— Доброго вечора! — він увійшов до вітальні, усім своїм видом демонструючи спокійну професійну впевненість. — Мене звуть Юліан Хмельницький, я — приватний детектив.

— Таїсія Дмитрівна Остапчук! — велично представилася сухенька стара жінка, що з з королівською гідністю сиділа в кріслі. — Чула про вас чимало позитивних відгуків, пане Юліане!

— Це вельми приємно чути! — Юліан опустився в інші крісло, з цікавістю розглядаючи цю пані похилого віку, що елегантно склала сухенькі руки з тонкими, майже прозорими пальцями на колінах. — Чим можу допомогти вам, Таїсіє Дмитрівно?

— Я вже говорила вашій помічниці, — почала було жінка, але раптом з розумінням посміхнулася. — Але ви хочете почути це особисто від мене. Оцінюєте мою адекватність?

— Скоріше, ваше ставлення до питання, з яким ви прийшли до мене, — посміхнувся Юліан.

— Мудро, — кивнула старенька. — Що ж, перейду одразу до справи. Я хочу, аби ви перевірили одну особу. Таємно, звісно! Скажімо так: не привертаючи увагу нікого з її оточення, яке збігається з моїм власним.

— У цієї особи є ім’я? Прізвище?

Таїсія Дмитрівна глибоко вдихнула, на мить опустивши очі.

— Лише ім’я, але воно може бути таким само фальшивим, як і її вигадана біографія. Чи, можливо, варто вживати термінологію? Легенда, якщо не помиляюся.

— А ви вважаєте, що в цієї особи є, як ви висловилися, легенда? — ігноруючи здивований погляд Лариси, Юліан трішки нахилився уперед, ближче до цієї дивної пані в елегантному костюмі ніжного відтінку морської лазурі, що дуже пасував її срібному волоссю і стриманому макіяжеві.

— Юначе, я впевнена в тому, що в цієї особи ї легенда, — трішки поблажливо посміхнулася Таїсія Дмитрівна. — Я бачила чимало на своєму занадто довгому життєвому шляху, і так, жінки, подібні цій особі, були в списку дивовиж, що траплялися мені. Вона представляється Сніжаною.

Стара пані простягнула Юліанові фото, що було зроблено, вочевидь, потайки. На ньому детектив побачив дуже юну дівчину — років вісімнадцяти, не більше. Світле волосся, темні очі, королівська осанка. Вона була схожа на випещену, величну і дуже дорогу живу іграшку, що ніби створена для того, аби милувати око. Навіть Юліан, який остаточно і безповоротно віддав своє серце іншій жінці, відчув, як перехопило подих від одного погляду на цю незнайомку.

— Відчули, так? — поблажливість во голосі Таїсії Дмитрівни стала ядучішою, зверхньою. — Саме такий вплив вони мають, юначе. Усі вони.

— Оці “вони” мають якусь загальноприйняту назву? — поцікавився Юліан, передаючи фото Ларисі.

— Якби мали, я би вам сказала, юначе, але… Думаю, вам варто самим дізнатися, хто вони. А я, в свою чергу, поділюся усім, що знаю сама, — Таїсія Дмитрівна зітхнула. — На жаль, знаю я небагато. А мої підозри можуть збити вас із вірного шляху…

— Я хочу, аби ви розповіли мені все, що знаєте, усе, про що здогадуєтесь. — Юліан підсунув крісло ближче до Таїсії Дмитрівни. — І, найголовніше, я хочу почути кожну вашу підозру, навіть ту, яка і вам особисто здається абсурдною і неправдоподібною.

— То ви допоможете? — голос старої жінки на мить здригнувся, а в очах з’явилося полегшення, ніби вона смертельно боялася відмови, і, водночас, морально готувалася почути її.

— Інтуїція говорить мені, що варто взятися за цю справу, — Юліан посміхнувся. — а я звик довіряти інтуїції…

Сніжана

Якби вона швидше виконала завдання, то могла б поїхати кудись далеко звідси… Може, повернулася б до Одеси, чи вирушила б у Карпати… Вона ніколи не бачила гір, хіба що на фото чи по телевізору. Подумала, що в горах все здається не таким, як на рівнині. Там ти — комашка у порівнянні з величчю природи. Втім, біля моря теж виникає те саме відчуття. 

“Скоро літо, цілком можливо, що Фелікс кудись поїде у відпустку”, — подумала вона. От тільки, чи  буде вона тут до літа? Може, те, чого вона боялася, трапиться раніше? Здавалося, вона вже помічала якісь провісники того… Але чи вистачить у неї сміливості і холоднокровності? 

Якби вона зараз зайшла до кабінету Фелікса, відкрила сейф ( скоріше за все, там якась нескладна комбінація, наприклад, дата народження)... Взяла б гроші, яких вистачило для того, щоб поїхати за кордон… Чи шукав би її дядько? Певно, б шукав, бо його клієнт залишився б невдоволений. У неї була зовсім інша мета, пограбувати його — було б занадто просто…

Вірніше, в неї були два варіанти виконання завдання. Перший — з урахуванням того, що Фелікс діятиме так, як передбачено замовниками. Другий — план “Б” — їй дуже б не хотілося втілювати його в життя…

У складці її білої сукні була невелика кишенька, де тільки й помістилася маленька пластикова ампула. В ній — рідина без смаку і запаху. Якщо додати вміст ампули до їжі чи пиття, людина нічого не відчує. Вона помре за кілька годин, і лікарі зроблять висновок, що це серцевий напад. Бо ця речовина швидко виведеться з організму і на час, коли робитимуть розтин, її слідів уже не можна буде відшукати. 

Але вона хотіла б, щоб до плану “Б” не дійшло. Вона хотіла б узагалі якимось дивом опинитися подалі від цього будинку, від цих людей…

 — Сніжаночко! — почувся під дверима голос Таїсії Дмитрівни. — Ти вже прокинулась? Пам’ятаєш, хто сьогодні приїздить?