13. "Ми не чужі"

Фелікс

 — Добре, любі мої, я піду спочивати… Знаєте, люди мого віку повинні лягати з заходом сонця і вставати на світанку. Я таке читала в одній мудрій книзі, — сказала Таїсія Дмитрівна. — Не проводжайте мене, сьогодні я почуваюся чудово.

І пішла до своєї спальні. 

 — Мабуть,, я теж поїду, — невдовзі після цього піднявся з-за столу Макс. — Треба ще попрацювати з документами перед завтрашньою конференцією.

Фелікс кивнув. Йому теж треба було готуватися до зустрічі з діловими партнерами. Але він уже не перший день почувався як неуважний школяр, котрий прогулює уроки і не виконує домашнє завдання. 

Коли за Максом зачинилися двері, Сніжана почала збирати зі столу посуд. Феліксу варто було б іти до себе й готуватися до завтрашньої конференції, але він несподівано для самого себе сказав:

 — Давай я допоможу.

Вона не стала відмовлятися від допомоги. 

Мила посуд, а він витирав і ставив на місце. Підозрював, що завтра бабуся, буркочучи собі під носа, буде все переставляти у тільки їй відомому порядку. Вона у нього перфекціоністка ще та. 

Але це буде завтра. А сьогодні йому було затишно і комфортно тут, на кухні, поруч зі Сніжаною. Він милувався її вправними руками, які споліскували тарілки і склянки і подавали йому. Часом їхні руки легенько торкалися , і це було так хвилююче… Немов він знову повернувся у молодість і заново проживав своє коханняі до Яни. 

Він був тоді неуважний до неї, більше думав про роботу, часто вечорами не бував удома. Разом із Максом та бізнес-партнерами проводили вечори в ресторанах, а Яна сиділа сама вдома… Це було якось так по-дурному. Якби ж нинішній його розум та Феліксу тодішньому, двадцять з гаком років тому.. Може, б усе склалося по-іншому, і він досі був би з Яною, готувався до срібного весілля, вона не загинула б із тим своїм чоловіком, бо в неї не було б жодного іншого чоловіка…

Він думав: “Може, Сніжана — мій другий шанс? Подарунок долі, для того, щоб все переграти, щоб усе було так само і водночас по-іншому? Щоб я нарешті став щасливим?”

Він ще цілком може мати дітей, ще встигне їх виростити, забезпечити всім необхідним. Які його роки…

Бабуся буде щаслива… Вона й зараз щаслива, зі Сніжаною. От що їй було потрібно для щастя — подруга, компаньйонка, а він дарував їй одяг, девайси, парфуми… 

 — От і все, — Сніжана перервала його роздуми. — Дякую за допомогу. 

 — Це я тобі хотів подякувати, — він почувався схвильовано, немов мав зізнатися в коханні, хоча, звісно, нічого такого не мав на меті.  — За те, що завдяки тобі в цьому домі щось змінилося…

 — Я рада, що опинилась тут, — просто сказала вона.

Фелікс відчув приплив радості.  

 — Знаєш, я хотів сказати, — промовив він. — Якщо ти навіть все згадаєш, то можеш залишитися тут. Можеш залишитися назавжди чи… коротше, на стільки часу, скільки ти захочеш…

  Сніжана дивилася на нього з легкою розгубленістю:

 — Мабуть, це не дуже зручно… — відповіла вона. 

 — Якщо ти про те, що подумають сусіди, то я можу їм сказати, що ти бабусина компаньйонка. Чи доглядальниця. Чи одне й друге разом. Я навіть зарплатню тобі призначу. І платитиму. 

 — Ой, це зайве, — вона похитала головою. — Мені незручно, виходить, що ви стільки витрачаєтесь на мене…

 — Мені не важко, — сказав він і раптом не втримався. — Я знаю, що твої батьки загинули і ти зовсім сама. 

Вона відкрила рота, наче збиралася щось сказати, але з її уст не зірвалося жодного звуку. 

 — Ти не пам’ятаєш нічого, але згадаєш, поступово, я впевнений у цьому, — сказав Фелікс. — Ми разом у всьому розберемося. Ми не чужі більше, і ніколи не були чужими. Я це зрозумів з першого погляду на тебе…

Сніжана мимоволі торкнулася маминої каблучки на пальці. Чомусь їй здалося, що золотий обідок став гарячим і обпік їй палець…

***

Останній раз він так хвилювався у сімнадцять років, коли прийшов до університету, щоб дізнатися результати вступних  іспитів. Того дня на дверях універу мали вивісити списки абітурієнтів, яким пощастило стати студентами.  Коли він підійшов до дверей із заповітними списками, то побачив, що біля них зібралося стільки людей, що не протовпитися. Хлопці, дівчата — хто щасливий, з усмішкою до вух, хто заплаканий, їхні родичі з носовичками і квітами, студенти, які проходили повз і зупинилися повитріщатись на вступників, уже забувши, як рік чи два тому самі так само тремтіли перед заповітними дверима, шукаючи своє прізвище…

 — Ну доцю, не звсмучуйся, — повз нього , немов баржа з кораблем на буксирі пропихкотіла огрядна матуся, заспокоюючи бліду похнюплену доньку. Він поспішно вклинився у натовп, який розділили навпіл мати з донькою, і, орудуючи ліктями та промовляючи вибачення, все ж підібрався до самих дверей. Список був довгий, на кілька друкованих аркушів, і він почав шукати своє прізвище Остапчук, і не побачив його, за літерою “Н” відразу був причепланий аркуш , який починався прізвищем Пилипенко, і серце Фелікса ухнуло кудись у п’яти, а подих перехопило. Як він скаже бабусі, що не вступив? Скільки займався і сам, і з репетиторами, іспити здав наче нормально, але бачиш — не пройшов… Мабуть, у першу чергу зарахували “блатних” та тих, хто приніс хабаря, а йому місця у списку не знайшлося…

Ковтнув слину, але гірка грудка у горлі нікуди не зникла. Він вперше зіткнувся з несправедливістю стосовно себе, і всі  переконання старших про те, що в подальшому на нього чекають значно гірші розчарування, не заспокоїли б його цієї миті.  Він вже збирався йти геть, як раптом одна дівчина поруч із ним застрибала від радощів, знайшовши себе. 

 — Є, є, пройшла! Ось, Ориненко Тетяна! Ура! — вона щось похапцем говорила подрузі, тицяючи пальчиком кудись в кінець списку. 

Фелікс механічно глянув туди — і побачив на останньому аркуші ряд прізвищ, що починалися на “О” і “П”. Видно секретар, чи хто ці списки тут чіпляв, пропустив один аркуш і прикріпив його в самому кінці, вже після прізвищ на “Я”.