12. Сумна новина

Фелікс

Першою дурною думкою було залізти в шафу. Втім, він одразу її відкинув. Бо якщо Сніжана йшла зараз до своєї кімнати, то цілком вірогідним було те, що вона захотіла перевдягнутися до вечері, змінити домашній костюмчик на щось більш ошатне. Буде дуже дивно виглядати, коли вона увійде до кімнати, відчинить шафу, а звідти до неї привітається Фелікс. Ні, така сцена пасувала б якомусь комедійному серіалу, а не звичайному життю-буттю. Тому він залишився стояти на місці, гарячково перебираючи в голові різні версії, якими можна було пояснити своє знаходження у цей час у цьому місці.

Кроки пішли по коридору далі, очевидно, до його кімнати. Все стихло. Фелікс з полегшенням видихнув. Але разом з тим у його душу закралася підозра. Кроки точно не бабусині, він добре знав її повільну, розмірену ходу. А більше тут нікого не було — лише бабуся і Сніжана. Очевидно, Сніжана прийшла кликати його до столу. Зараз вона постукала до його кімнати, не почула відповіді, і, певно, увійшла досередини. Побачила, що його немає. Що далі? Повернеться на перший поверх, чи таки зайде до себе перевдягнутися?

Наче у відповідь на його гарячкові припущення, він знову почув у коридорі кроки. Вони наближалися, і перед самою кімнатою Сніжана зупинилася. У нього раптом шалено закалатало серце. Він не хотів, щоб вона увійшла, і одночасно дуже бажав цього. В голові промайнула фантазія про те, як він, побачивши її на порозі, покладе їй руки на талію, пригорне до себе і поцілує. Це буде найкращим поясненням того, чому він знаходиться зараз у її кімнаті. 

“Стоп, придурку, вона може виявитися твоєю донькою! — волав внутрішній голос, але Фелікс звелів йому заткнутися.  Він сховав у кишеню загорнуті в серветку волосинки і простягнув руку до дверної ручки. Та не встиг повернути її, як двері відчинилися, і Фелікс практично зіткнувся обличчя в обличчя з… Максом! Йому на якусь мить здалося, що він встиг задрімати, і все це йому сниться. Звідки тут міг узятися Макс? Він наче його до себе сьогодні не запрошував. І на роботі в другій половині дня Макса не було, сказав, що треба вирішити якісь особисті питання. 

А тепер він стояв тут перед Феліксом — живий, реальний і трохи спантеличений. Здивований не менше самого Фелікса. 

 — Я…теє… Почув у коридорі, нібито запах диму. Оце ходжу  по кімнатах дивлюся, чи ніде немає проблем з електромережами… — Фелікс надягнув на обличчя заклопотаний вираз. — А то ще будинок згорить…

 — Так, це ти правильно робиш, що перевіряєш, — погодився Макс. — А я не чую ніякого запаху. Може, то тобі здалося?

 — Та, певно, здалося, — кивнув Фелікс і тільки тут запитав у друга: — А ти як тут опинився?

 — Вирішив заїхати поговорити. Щодо того питання, про яке ми розмовляли в машині.

Фелікс  мимоволі затамував подих.

 — Може, підемо в кабінет? — по виразу обличчя Макса він уже розумів, що новина буде неприємною. 

 — Та там твої чекають, просили тебе покликати, тож часу на довгу розмову вже немає, — Макс зітхнув. — Отже, якщо коротко — я дізнався все про Яну. 

 — Так швидко? — Фелікс ковтнув слину. — Ти ж, здається, мав детектива наймати…

 — Та вирішив спочатку попитати спільних знайомих. А вже якби нічого від них не довідався, звернувся б до детектива. Але мені пощастило, мати Яни розповіла про неї. 

 — Що вона розповіла? — запитав Фелікс. 

 — Це досить сумна новина, — Макс знову зітхнув. — Коротше кажучи, Яна разом зі своїм чоловіком вісім років тому загинула в автокатастрофі…

 — Загинула… — механічно повторив Фелікс і здригнувся, немов від різкого пориву холодного вітру.  — Максе, а ти запитав про дітей? У них були діти?

 — Так, донька, її забрав до себе брат Яниного чоловіка…

 — Отже, це вона! Сніжана — її донька, — сказав Фелікс. — Але хто її батько?

 — Ти зробив те, що я тобі казав? — Макс зазирнув йому в очі. 

 — Завтра зроблю… Матеріал узяв…

 — Ну, тоді все о’кей… Ходімо вечеряти, поки нас із собаками шукати не почали.

Поки вони спускалися вниз сходами, Фелікс приклав руку до кишені, де лежала серветка з кількома хвилястими світлими волосинками. Зараз, цієї миті він сам не міг визначитися, чого хоче більше — щоб Сніжана виявилася його донькою, чи, навпаки, нею не була…

Сніжана

Її батьки загинули в листопаді. З тих пір Сніжана ненавиділа останній місяць осені. Чомусь їй здавалося, що колись, якщо прийде її черга покинути цей світ, це теж буде у сірий і дощовий листопадовий день. 

На похорон, окрім дядька з тіткою, приїхала ще одна її родичка — бабуся, мамина мама. Сніжана за свої десять років бачила її лише кілька разів, та й то дуже епізодично. Вона колись запитала в мами, чому її шкільні подружки на літніх канікулах їздять в село до бабусі, а вона ні.

Мама тоді обняла її і  сказала:

 — Ми з твоєю бабусею посварилися. Так буває…

Сніжана не стала розпитувати про причину сварки. Вона тоді якраз посварилася з подружкою Стасею,  тож розуміла, що відчуває мама. Але  після того часто, лежачи в ліжку, перш ніж поринути в сон, думала, що було б чудово, якби бабуся й мама помирилися. Тоді б мама зі Сніжаною поїхали до бабусі в гості. 

Але вони так і не помирилися, а потім мама й тато померли.  Сніжана тоді ніби закам’яніла в своєму горі — вона не могла плакати, не хотіла ні з ким говорити. Стояла на кладовищі, схрестивши руки на грудях і дивилася на дві свіжовикопані могили, на дві труни, до яких підходили знайомі й незнайомі їй люди, нахилялися над обличчяма мертвих, якихось зовсім не схожих на її маму й тата людей — прощалися. 

Сніжана не захотіла підійти до трун, хоча тітка й умовляла її. 

 — Це ж твої тато й мама, так годиться, поглянь — усі підходять, це не страшно…

Сніжана у відповідь лише хитала головою. 

Вона була ображена на батьків. Їхня смерть бачилася їй так, ніби вони поїхали разом кудись у відпустку, далеко, і не захочуть більше повернутися. Поїхали і не взяли її з собою. Залишили замість себе якісь манекени в оббитих червоним трунах, зовсім не схожі на її матусю й татуся.