11. Спійматися на гарячому

Фелікс

Пазли в його голові склалися, і він розгнівався на самого себе, що був таким сліпим і дурним. Яна цілком могла бути вагітна — як від нього, так і від того хлопця… І якби вона тоді народила, то її дитині було б стільки років, як зараз Сніжані… Але чому вона нічого не сказала йому, Феліксу? Він мав право знати, що в нього є дитина… Хіба якщо вона точно знала, що дитина не його — тоді так, вона не сказала б Феліксу нічого… Значить, Сніжана — не його донька. А раптом все-такий його?

 — Чого зажурився? — кинув на нього швидкий погляд Макс. — Нічого ж страшного не сталося, навпаки, все на краще. Доросла донька — це зручніше, ніж немовля в памперсах, яке треба виховувати, вчити, а воно ще може вирости якимось дурбеликом. А тут — готова донька, самостійна, симпатична, вихована. Твоя спадкоємиця…

 — Стоп, — Фелікс виставив перед собою долоню — Ти так говориш, ніби вже все вирішено,  і я отримав позитивний результат ДНК-тесту. Але як його зробити взагалі? Це ж треба брати кров, якось це треба пояснити Сніжані…

 — Не обов’язково казати, — Макс похитав головою. — Вона не повинна нічого про це знати… Про те, що ти здогадуєшся…

 — Але чогось же вона знайшла мене… Я не вірю, що це випадковість… Може, Яна її відправила до мене?

 — Я спробую пошукати інформацію про Яну, де вона живе, чи одружена, чи має дітей… Звернуся до приватного детектива, він зробить усе конфіденційно, так що ніщо не випливе назовні…

 — Добре, пошукай. А я займуся тією ДНК-експертизою. Як зробити, щоб вона не знала?

 — Я дивився якийсь документальний фільм, то там говорили, що можна взяти будь-який біологічний матеріал, не обов’язково кров. Можна нігті, волосся..

 — Це вже легше… Чорт, я не можу повірити, що в мене може бути доросла донька. Якесь таке незвичне відчуття…

 — От, ти досі жив як двадцятирічний пацан, а потім виявилося, що за пару років спокійно можеш стати дідусем. Тому ти і в шоці…

 — Яким дідусем? — обурився Фелікс. — Ні, хай нагуляється, куди їй поспішати. Років у тридцять можна і про дітей подумати…

 — Думаю, вона тебе запитувати не буде, — хмикнув Макс. — Моя мама завжди казала — у скільки років мати народила, десь у стільки й донька стане мамою… Яна, судячи з усього, була зовсім молодою матусею…

 — Я подбаю про те, щоб вона не наробила таких дурниць, як її мати, — відрізав Фелікс, і йому несподівано стало легше. Тепер він бачив, куди рухатися, мінг планувати свої подальші дії. Він був педантичною людиною, і деяка невизначеність останніх подій весь час тримала його в напруженні. 

А тепер ніби хмари розійшлися і визирнуло сонечко. Він навіть замугикав  у такт модній  пісні Артема Пивоварова, що саме лунала з радіоприймача. І не помітив, як Макс кинув на нього швидкий погляд, ніби скануючи, чи все відбулося саме так, як він, Макс хотів…

***

Коли він повернувся з роботи, то зрадів, почувши, як бабуся зІ Сніжаною про щось весело гомонять на кухні. 

 — Привіт! — весело сказав, зазирнувши до них. — Що у нас сьогодні на вечерю? 

 — Буйабес, — відповіла бабуся, щось помішуючи в каструльці. Фелікс гадки не мав, що воно таке, але пахло в кухні смачно. Сніжана зосереджено вирізала формочками печиво із тіста, тонко розкачаного на столі. Побачивши його, привітно усміхнулася і знову продовжувала вирізати. 

 — Чудово, я тоді прийму душ, перевдягнуся в домашнє і приєднаюся до вас, — швидко промовив Фелікс і, не чекаючи відповіді, рушив до сходів на другий поверх. Збіг ними, наче дійсно був молодим хлопцем, перестрибуючи через сходинку. 

Але не звернув до своєї спальні, а, озирнувшись, чи ніхто не з’явився на горизонті, набравши в легені повітря, немов мав стрибати в воду, повернув ручку на дверях Сніжаниної кімнати. Двері не були замкнені, тож одразу відчинилися, і він опинився у святая святих, де легко пахло її парфумами, і панував ідеальний порядок. 

Він згадав Яну, у якої одяг часто висів на бильці стільців і на кріслах, а на столі могли громадитися чашки з-під кави. Сніжана ж прибрала свою кімнату з такою ретельністю, що їй могла позаздрити покоївка дорогого готелю.

Він ступив крок  досередини і не побачив ніде щітки для волосся. Було б логічно залишити її на трюмо, як завжди робила Яна, але його поверхня була ідеально порожньою і чистою. Він відкрив шухлядку, яка знаходилася під дзеркалом, і видихнув з полегшенням. Маленька біла щітка  лежала там, і між її зубчиками дійсно заплуталося кілька довгих світлих волосин. 

Він простягнув руку і похапцем зняв волосся зі щітки. І тут почув те, від чого серце немов провалилося у п’яти. По коридору в напрямку Сніжаниної кімнати хтось ішов…

Макс

— Ні… Господи, це неправда! Скажи мені, що це неправда, будь ласка! Скажи…

Але він знав — Катерина не бреше. Яна загинула. Отак просто. Без темних знаків в небесах, без гнітючої музики фоном. Без стоп-кадрів крупним планом її сірих очей, що ніколи не поглянуть на нього так, як на Фелікса… Ні на кого так вже не поглянуть…

— Скажи мені… Що це неправда… Будь ласка…

— Мені шкода…

Як вирок. Шкода… Ніби співчуття відмінить аварію, що забрала життя Яни. І того, іншого, хто був поруч з нею. Ніби від співчуття йому болітиме менше, ніж зараз. Ніби…

— Як… Як це сталося?

Голос тремтів. Незнайомий, чужий голос, в якому зникли усі відтінки і мелізми. Сухий, як листок, що тріпотить на морозному вітрі десь в кінці листопаду. Незнайомий йому самому, що вже говорити про молоду ще жінку навпроти нього.

Вона мініатюрна і пряма, мов лезо ножа. Гострі вилиці, порожні очі, такі ж сірі, як у Яни. Тільки коси, скручені на голові важким вузлом, темніші, і вже посічені сивиною. Максові подобається, що вона не фарбує волосся, не приховує зморшок навколо очей. Тепер вони глибші, ніби висічені в граніті.

— Автомобіль вилетів на зустрічну смугу… Все… Все сталося швидко… Без шансів…

Тонкі пальці зчеплені в замок на траурній чорноті класичної сукні до щиколоток. Скромна каблучка на лівій руці — знак удови. Годинник на її зап’ястку тихо цокотів, рахуючи секунди життя, в якому більше немає Яни.