10. Дружня порада

Фелікс

Коли він вийшов до сніданку, то побачив, що уся трійця — бабуся, Сніжана і Макс — уже сидять за столом, заставленим наїдками, які ніби зійшли з якогось телесеріалу про життя аристократів — крихітні канапки з червоною рибою і оливками, тости з джемом, яєчня з шинкою і помідорами, а до того ще пухкі сирники, ледь присипані цукровою пудрою. 

 — Ви встали о п’ятій ранку, щоб усе це приготувати? — здивувався він. Ще б пак, на годинику була лише сьома.

 — Нас багато, — серйозно відповіла Таїсія Дмитрівна. — От навіть Макс допомагав.

 — Кухня — захоплююча справа, — сказав Макс так само серйозно, хоча в його очах грали лукаві бісики. — Я оце сиджу і думаю, Феліксе, а чи не відкрити нам ресторан? Якоїсь молекулярної кухні. Будемо гребти бабки лопатою…

 — Ніхто в нас не спокуситься молекуляркою, — Фелікс, як завжди, блискавично прораховував усі “за” і “проти”. — В українців ця назва буде асоціюватися із чимось штучним, хімічним, якимось ГМО. У нас потрібно навпаки рекламні кампанії будувати на твердженні, що всі страви автентичні, за давніми рецептами, по максимуму натуральні і  здорові…

 — Ет, нудний же ти, друже, — Макс підсунув йому чашку кави. — Ну добре, відкриємо ресторан автентичної української кухні і зробимо твою бабусю консультантом, а Сніжанку — шеф-кухарем. Як тобі така задумка? 

 — У Сніжани надто м’який характер, — зауважив Фелікс. — Їй було б важко бути шефинею. От  посада ведучої якогось шоу про кулінарію чи взагалі домашнє господарство — мені здається, їй краще підійшла б. 

 — Значить, робимо кулінарний блог, — Макс так загорівся тим, як прилаштувати Сніжану, що якоїсь миті Феліксу реально здалося, що дівчина — Максова племінниця. Він аж головою стріпнув, щоб прогнати цю ману. 

“Погано спав, — подумав, ледь зітхнувши. — Тепер голова розболиться. Ех, де мої двадцять років, коли я міг гуляти всеньку ніч, а вранці йшов іспит здавати…”

***

Після сніданку зібралися їхати на роботу. Попрощалися з бабусею і Сніжаною, причому Макс, продовжуючи грати роль “ люблячого дядечка”, обійняв дівчину і чмокнув у щічку. Фелікс дивився на це неподобство роблено байдуже, хоча в душі назрівало глухе невдоволення. 

Як тільки виїхали за ворота, він не стримався.

 — Ти полегше з обіймашками, — сказав, насупивши брови. 

 — Чому? — Макс увімкнув радіо і тихенько мугикав у такт популярної пісеньки. 

 — Переграєш, — Фелікс одягнув темні окуляри, хоча сонце й не світило в обличчя. Йому хотілося, щоб другові не було помітно, що він відчуває. 

 — Та ну, ти просто ревнуєш, — вискалився Макс. — Ревнуєш до цієї крихітки…

 — Максе, припини, — сказав Фелікс тихо. — Я не хочу сваритися. 

 — Ну о’кей, не ревнуєш, — кивнув Макс.  — Просто дбаєш про її доброчесність, як  і належить тому, хто відчуває в собі батьківські почуття…

 — Щось ти завернув не туди, які в біса батьківські почуття? — Фелікс зітхнув. Голова таки почала боліти, а пігулки залишилися вдома. Правда, на роботі мала бути ще пачка, а на крайній випадок, секретарку відправить в аптеку. Але до офісу якось ще треба було протриматися…

 — Елементарні почуття, на рівні підсвідомості, — сказав Макс із виглядом досвідченого психоаналітика. — Ти ж бачиш, що вона — вилита Яна?

 — Ну, схожа. У всіх людей бувають двійники, — запротестував Фелікс. 

 — І все ж я б на твоєму місці дещо таки зробив, — усміхнувся Макс. — Просто заради власного спокою…

 — Ти про що? В мене голова тріщить, можеш не говорити загадками?

 — Гаразд, скажу прямо, — Макс повернувся до нього, його погляд був серйозним і навіть злим. — На твоєму місці я зробив би ДНК-експертизу з метою визначення батьківства…

Яна

— Стій! Ну, куди ти біжиш?! — Фелікс ледь наздогнав дівчину, що стрімко віддалялась від нього алеєю парку.

— Чого ти ти хочеш, Феліксе? — Яна, врешті, втомилася бігти, спинилася, не озираючись.

Фелікс наздогнав її за два кроки. І ще один лишався між ними, та він не міг себе пересилити, зробити його, аби стати близько-близько біля неї. Так і стояв позаду, роздивляючись її худеньку фігурку в завеликому для неї сірому пальто, що сягало майже щиколоток. Янине золотаве волосся тріпотіло на холодному осінньому вітрі, але вона не поспішала загорнутися в свій пухнастий помаранчевий шарф. Ніби не відчувала холоду листопадового вітру, який кружляв висохлим листям і першими несміливими сніжинками близької зими.

— Я поспішаю, — сухо повідомила Яна, не озираючись.

Ніби їй і діла не було до Фелікса. Ніби не було між ними… нічого. Взагалі. Наче все те Феліксу наснилося в якомусь надто довгому і надто сонячному сні. Усе наснилося… І її очі під ним, що захоплено вдивлялися в щось, видиме їй одній, і лише їй, в його власних очах. І її руки, що так міцно обіймали в мить, коли обидва падали з небес, намагаючись не згоріти в полум’ї взаємної непереборної пристрасті. І її губи, що так солодко цілували, ніби намагалися напитися ним досхочу, востаннє… І обіцянки її теж наснилися Феліксу, навіяні гарячим літнім сонцем і ще гарячішим тілом дівчини, якій він віддав серце й душу.

Хоча… Обіцянки ті дійсно наснилися. Це Фелікс зрозумів ще у вересні. Брехливі її обіцянки вічного кохання, якого як і не було…

А все, здавалося, так добре починалося… Літній роман, що потроху переходив у щось інше, щось більше. Глибше і чесніше. В кишені Феліксової куртки вже лежала коробочка з обручкою, а Макс вже приглядав костюм, аби спробувати себе у ролі весільного дружби.

А потім… Потім все було, як в поганому анекдоті. Фелікс зарано прийшов додому.

Він знімав тоді крихітну “однушку” десь в дідька на рогах. Пошарпана крихітка у вісімнадцять квадратів, із ляльковою кухнею, де й стіл запхати було важко, тому вони з Яною їли в кімнаті. Та хіба ж їм двом потрібно було багато? Їм вистачало одне одного.

Принаймні, Фелікс думав саме так…

А потім він прийшов додому надто рано…