7. Двадцять років тому

Фелікс

Зараз вона здалася йому прямо-таки копією Яни. Такі ж великі, мигделевидної форми очі, такі ж  губки, пухкі від природи, а не від новомодних косметичних процедур. Така ж плавна лінія вилиць і підборіддя. Така ж форма маленької долоні, яку він зараз стискав у своїй руці. Здавалося, Фелікс чув, як прискорено б’ється її серце, як вона вся напружилася, немов струна, готова будь-якої миті кинутися навтіч…

У нього пересохло в горлі, а груди щось стиснуло так солодко і водночас страшно… “Ще не вистачало тут інфаркт отримати,” — подумав він, але цієї миті йому було байдуже все, крім цього милого личка, з ледве помітними веснянками на рівненькому носику. 

 — Я не пам’ятаю, — розгублено промовила вона. — Якби ж я згадала, то сказала б вам, звичайно, сказала б… Може, я ще пригадаю… Вибачте, будь ласка…

Його відпустило, стало якось байдуже до всього. Пальці Фелікса розтиснулись і випустили її долоню.

 — Не вибачайся, — глухо сказав він. — Просто така ж каблучка була в однієї дорогої мені людини…

 — А де вона? — Сніжана звернула до нього карі озера своїх очей. Такі чисті, наївно-довірливі озера, що йому хотілося молитися на неї, як на ікону. 

 — Каблучка? — неуважно перепитав він. 

 — Людина, яка її носила…

 — Я не знаю, ми давно не бачились, — відказав він.  — Я обірвав усі зв’язки, викинув  все, що було пов’язане з нею. І от учора знайшов її телефон, а робот сказав, що такого номеру не існує… Іноді мені здається, що її ніколи й не існувало, що я вигадав її, або вона мені наснилася. Дивно, правда? 

Сніжана раптом торкнулася його руки. Це був якийсь дитячий жест, без жодної тіні кокетства чи зваблення. І все одно йому перехопило подих від цього дотику. 

 — У мене теж іноді буває таке відчуття, — сказала вона. — От коли я побачила вас, то мені здалося, що ми вже колись зустрічалися, тільки це було дуже давно… А може, й справді зустрічалися, просто я цього не пам’ятаю?

 — Ні, — він похитав головою, скидаючи з себе це відчуття зв’язаності, зачарованості нею. — Я б точно згадав, якби ми зустрічалися раніше… Добре, ходімо донизу, там наші, певно, зачекались. Тільки перевдягнися, бабуся в нас сувора в плані етикету. 

Він підійшов до валізи, дістав з неї речі і розкинув на ліжку.

 — Ось ця сукня тобі подобається?  — він вказав на “маленьку чорну сукню” на тоненьких бретельках, водночас дуже просту і елегантну.

 — Так, дуже гарна, — відповіла Сніжана. Сукня мала бути їй десь до колін, тож бабуся не скаже, що дівчина вбрана нескромно. 

 — То приміряй, я вийду в коридор і там почекаю. 

 — Добре,  — погодилася вона. 

Фелікс вийшов з кімнати, зачинив за собою двері і став уважно розглядати картину, яка висіла на стіні. Дивно, ця картина знаходилася тут років п’ять, а він тільки зараз її уважно роздивився. Це була робота Юри Савельєва, ще одного хлопця з їхньої з Максом компанії. Втім, зараз Юра вже далеко не той худий хлопчина з замисленими блакитними очима, а відомий художник, який живе у Нью-Йорку. А це полотно Фелікс купив на його виставці, що проводилася в Києві кілька років тому, і кошти, виторгувані з продажі картин, ішли на благодійність. 

Він тоді відзначив, що це приємний літній краєвид, на задньому плані білий будинок, оточений деревами, а ближче — стара акація, всіяна квітами, до неї прив’язана гойдалка і якась чи то дівчина, чи дитина гойдається на ній. Кольорова гама картини була м’яка, золотаво-рожева, яка буває лише ніжними літніми вечорами, коли зовсім немає вітру. 

Тільки зараз він побачив, що на картині був зображений його будинок, і акація така  ж росла на його подвір’ї. Коли він купив цей занедбаний будинок, переробляв усе під себе, впорядковував подвір’я, то найнятий садівник казав, що цю деревину треба зрубати і посадити туї. Але Фелікс не любив туї, вони хоч і були модними в ландшафтному дизайні, але для нього асоціювалися з цвинтарем. А акація у травні вкривалася білими квітами і пахла так солодко, що за ті кілька днів цвітіння він готовий був пробачити їй порушення вигляду “ідеального англійського саду”. На його акації, правда, гойдалки не було. Навіщо вона? В нього немає дітей. Але цієї миті він дивився на картину і розумів, що йому дуже потрібно купити таку гойдалку. Може, Сніжана буде гойдатися…

Цієї миті двері її спальні відчинилися, і дівчина з’явилася на порозі. Стояла босоніж, розправляючи поділ чорної сукні, яка ідеально облягала вигини її фігури. Світле волосся хвилями струменіло по плечах.

 — Не можу застібнути блискавку тут, на спині, — сказала вона трохи знічено. — Допоможіть, будь ласка…

Макс

Макс заплющив очі і повільно видихнув крізь стиснуті зуби. Цей видих більше скидався на стогін чи схлипування, і навіть йому самому здався жалюгідним і потворним. На щастя, ніхто його не чув, лише старий рудий кіт, що дістався йому в спадок від бабці по батьковій лінії разом із цією пошарпаною “однушкою” на околиці. Але кіт і так зневажав свого нового господаря, тому така демонстрація слабкості ніяк не погіршила б ставлення пухнастого стариганя до Макса. Однак хлопець розплющив одне око, аби перевірити реакцію кота.

Той, очікувано, гидливо зміряв свого господаря поглядом жовтих, наче опали, очей і пирхнув. А потім знов скрутився на підвіконні, де вилежував руді боки, і продовжив ігнорувати страждання Макса, як і його самого.

— І ти, Брут, — аби хоч власний голос відволікав від тужливої пісні, буркнув Макс, не сподіваючись на бодай яку відповідь. — Ну-ну, попросиш в мене рибки, паразит хвостатий…

Кіт у відповідь вивернувся на підвіконні, ледь не збивши радіо, яке стояло поруч із його пледом. Макс, лайнувшись крізь зуби, зістрибнув з дивану, на якому сидів, аби підхопити єдину робочу техніку в оселі. Випадково крутнув коліщатко гучності і сіпнувся, коли хрипкуватий проникливий голос Вакарчука ніби озвучив те, про що стільки часу молило його, Максове, серце.

Макс притулився лобом до нагрітого сонцем скла і заплющив очі. Пісня била, здавалося, прямісінько в душу, перетворюючи на слова те, що давно вже перевернуло його серце, роздерло на шматочки і по одному витягувало з тіла. Аби кинути під ноги дівчини, яку Макс ніколи не назве своєю.