6. Те, про що вона не розкаже

Сніжана

Вона допомагала Таїсії Дмитрівні на кухні. Готували французький пиріг кіш із броколі та лососем. Бабуся Фелікса доручила дівчині підготувати броколі і спостерігала, як Сніжана спершу вкинула крихітні капустинки на кілька хвилин в окріп, а потім одразу обдала їх холодною водою. 

 — Ти не на кухаря часом вчишся? — недовірливо запитала літня жінка. 

Сніжана не збрехала, кивнувши головою. Адже об’єм знань, які вона отримала в академії, спокійно міг належати випускниці профтехучилища чи навіть коледжу відразу за кількома спеціальностями: кухар, швачка, дизайнер інтер’єру, медична сестра, психолог, педагог, принаймні в сфері дошкільної освіти… Вона знала, що для того, аби стати психологом, потрібно було закінчити університет, але їх дуже гарно навчали. Вона могла знайти підхід до будь-якої людини, порозумітись із будь-ким. 

 — Чудово, нарешті я побачила молоду дівчину, яка не цурається кухні, — задоволено промовила Таїсія Дмитрівна, ставлячи пиріг до духовки. — Ще потрібно зробити десерт. Як ти ставишся до безе?

 — Це мої улюблені ласощі, — Сніжана усміхнулася. 

 — Що ж, тут наші смаки теж співпадають… — старенька простягнула руку і поправила пасмо хвилястого волосся, що вибилося з зав’язаного на потилиці Сніжани вузла. Дівчина була не в своїй білій сукні, господиня будинку принесла їй симпатичний новий домашній костюм  і вручила зі словами: 

 — Ми десь однакового зросту і розміру, тож одягай сміливо, костюмчик ще з биркою, Фелікс накупив мені стільки всього, що я не встигаю носити. Послав мені Бог щедрого онука…

Сніжані хотілося розпитати про батьків Фелікса, чи живі вони, і якщо так, то де живуть, але вона подумала, що зараз це може бути недоречно. Запитає згодом. 

 — А ти надовго в Києві? — запитала Таїсія Дмитрівна, дивлячись, як дівчина вміло збиває міксером білки у високу піну. 

 — Я ще не знаю, — сказала Сніжана, і це теж було правдою. 

 — Здається, це вони приїхали, — старенька підбігла до вікна, за яким уже згущалися весняні сутінки, підсвічені білими силуетами відцвітаючих яблунь. — Так, це машина твого дядька! Фелікс, певно, свою залишив біля офісу. О, і речі твої забрав, не забув!

 — Чудово, — Сніжана мило усміхнулася. Її серце забилося частіше. Вона сама не знала чому, адже все йшло, як треба. І все ж вона хвилювалася, хоча на виразі її обличчя — спокійному і привітному — це хвилювання не відбилося. 

За мить вони почули, як відчинилися вхідні двері, і  у передпокої пролунав веселий голос Макса:

 — Господині, ви де? Як же смачно пахне, я голодний, як той вовк!

 — Ходімо зустрінемо їх, — розпорядилася Таїсія Дмитрівна, швидким рухом зняла зі Сніжани червоний фартушок і легенько підштовхнула її до дверей. Сніжана відчула себе трохи ніяково, коли вийшла з дверей кухні і побачила обох чоловіків. 

Фелікс тримав валізу на коліщатках, а в руці Макса було два букети квітів. 

Він перший зробив крок до них, нахилився і поцілував руку Таїсії Дмитрівні, а потім вручив їй букет. Далі озирнувся на Сніжану. Їхні очі зустрілися, якусь мить вони ніби вивчали одне одного. А потім Макс по-дружньому обійняв дівчину, вигукнув:

 — Привіт,  племінничко! — і тицьнув їй букет білих тюльпанів. 

 — Дякую, — здається, вона трохи почервоніла. 

 — Ходімо до їдальні, — Таїсія Дмитрівна взяла Макса під руку. — А ти, Феліксе, занеси речі Сніжани до її кімнати!

 — Я сама можу занести, — їй стало чомусь соромно. 

 — Піди з ним, покажи, де покласти валізу. Перевдягнися в щось нарядніше, — Таїсія Дмитрівна вказала пальцем на валізу. — У нас же свято…

 — Так, звичайно, — кивнула дівчина….

***

 Поки вони підіймалися сходами, обоє мовчали. Тоді Фелікс штовхнув двері її кімнати і заніс валізу досередини. 

 — Може, я щось забув, — сказав він, схоже, не менше хвилюючись, ніж вона. — То потім докупимо. Продавчиня наче все необхідне поклала, але, зізнаюся, що я не дуже розбираюся в жіночому одязі…

 — Господи, це все коштує купу грошей! — вигукнула Сніжана, відкривши валізу. Розбиратися в речах, стильно одягатися їх теж навчали, і вона одразу побачила, що покупки фірмові і дорогі. 

 — Та я ніби не дуже бідна людина, — сказав він дуже спокійно. — Не переймайся цим. 

 — Все ж я почуваюся незручно, — вона поглянула на Фелікса.  — Ви і ваша бабуся дуже добре поставилися до мене, а я практично чужа вам людина…

 — Ти можеш мені віддячити прямо зараз, — він зазирнув їй у очі. Вони стояли так близько одне до одного, що на мить Сніжані здалося, що зараз він поцілує її. Але Фелікс навіть не ворухнувся, просто стояв і уважно дивився на неї. 

По спині дівчини пробіг зрадницький холодок. 

 — Як саме… — її голос звучав нижче, ніж зазвичай. — Я можу вам віддячити?

 — Скажи, звідки у тебе ця каблучка, — він узяв її долоню і торкнувся пальцем маленького золотого знаку безкінечності. — І ми будемо квити…

***

— Отож, ти тепер готова! — сухий голос дядька дзвенів якоюсь погордою, ніби це він, сам особисто, виховував Сніжану. — Це дуже чудово, просто чудово!

Вони сиділи в машині — сріблястій Ауді А6 п’ятого покоління — що агресивно мчала трасою Е95 через Умань у бік Києва. Сніжана сиділа поряд із дядьком Євгеном, що вольготно вмостився на задньому сидіння, доки мовчазний водій вклинював авто між вантажівками далекобійників, що з настанням темряви заполонили магістраль. За вікном вже давно впала ніч, і темрява була роздерта вогнями заправок та населених пунктів, що тулилися до дороги. А ще — червоними габаритками важких ваговозів, які тягнулися над асфальтом, як зграя китів в океані.

Ауді ширяла між цими залізними китами, як небезпечна і хижа акула. Але в салоні було тихо й затишно, і навіть ревіння двигуна, в якому гарцювало триста сорок “конячок” вчувалося мелодійним муркотінням. А ритм руху був таким заспокійливим, що Сніжану хилило в сон.