4. “Море хвилюється…”

Сніжана

“Море хвилюється — раз. Море хвилюється — два. Море хвилюється — три. Морська фігура на місці завмри”. Дурнувата дитяча лічилка стукотіла у скронях з прикореним пульсом. Сніжана повторювала її, ніби мантру, ніби закляття, що здатне спитини час. Спинити — а потім повернути назад. На день. Лиш день. Їй не треба багато, лише на добу.

Аби сонце, що хилилося вже до заходу, промчало небосхилом на схід. Аби хмари, що ліниво тягнулись із моря, сховались за обрієм. Аби сонце впало на сході — і знов підвелося на заході.

Лише доба… Ну що вона значить в масштабах Всесвіту? Що важить вона у череді мільярдів років від створення світу, і за мільярди років до його кінця? Доба…

Але вона важить для неї. Для Сніжани. Доба тому назад. І вона спробує врятувати Олену. Вона… Вона щось вигадає. Вона знайде слова. Вона прийде в той закуток на горищі старого корпусу Академії, куди ніхто не ходив, адже крокви на ладан дихали, як попереджали викладачі, і могли завалитися разом із тою дурепою, що піде туди. Вона завадить Олені накинути на крокви мотузку з петлею. Не дозволить вдягти петлю і зробити крок у діру в стелі. Униз.

Крокви витримали Олену. Не обвалилися, не тріснули навпіл. Вони витримали її, і тих, хто розплутував петлю на її шиї. Викладачі збрехали… Чи вперше?

Сніжана втомлено опустилася на холодний пісок пляжу. Її чорна спідниця вмить забруднилася, та дівчині було байдуже. Пані Стефа, їхня кураторка, звісно її насварить. І дівчата перешіптуватимуться в кімнаті, обговорюючи її неохайний вигляд. Та яке це мало значення, коли Олена мертва? Пісок на спідниці… Яка це дрібниця!

Олену забрали з Академії вранці. Тоді ж їм видали і чорну форму. “Ви маєте вміти носити траурні речі, — сказала їм на загальних зборах вбрана у чорне пані директорка. — Життя і смерть ідуть поряд, і ідеальна дружина мусить носити чорне вбрання з гідністю королеви”.

Траурна форма сиділа на кожній, мов влита. Сніжана подумала тоді, що ці комплекти неможливо було підготувати за одну лише ніч. Напевно, вони висіли в гардеробній, чекаючи свого часу. Чекаючи слушної нагоди. Мов вирок. Чи темне знамення…

“Море хвилюється — раз… Море хвил.ється — два…”

Море котило важкі осінні хвилі до берега, щось шепотіло собі на тисячах мов, половина з яких була мертвими. Як і Олена… Сніжана скинула туфлі й панчохи, занурила ноги в крижану морську піну. От би море забрало її на глибину! От би хвиля схопила її за умить заціпенілі литки і смикнуло вниз, туди, де нема хвилювань… Де немає Академії з її етикетом. І де нема викладачок, що стримано всміхаються своїми безкровними вустами, ніби нічого й не сталося. І тільки чорне на їхніх підтягнутих тілах безгучно кричить про страшне. Про те, що сталося там, на горищі старого корпусу Академії Ідеальних Дружин, згоріла б вона разом із пані директоркою, що велично несла своє траурне вбрання через пляж, ступаючи туфлями на підборах по сипучому піску так, мов по мармуру палацових бальних залів.

— Сніжано? — ніби здивовано спитала пані директорка, вигинаючи свою ідеальну брову.

Сніжані так хотілося накричати на неї у відповідь, та роки виховання не витравити однією втратою. І увесь її протест звівся до тихого спокійного “Так?” — не підводячись з піска.

— Застудишся, — ніби між іншим повідомила директорка.

“До біса” — промовчала Сніжана. Мовчала і директорка, дивилася в морську далечінь, завмерши в елегантній і невимушеній позі. Набрала повітря в свої ідеально окреслені груди — але змовчала, нічого не сказала, лиш кинула на Сніжану задумиливий погляд. А що тут сказати? Олену не поверне жодне із слів…

***

В дівчачій кімнаті було тихо. Гнітюча лунка тиша, від якої тремтіли піджилки. Сніжана пройшла до свого ліжка, по черзі зазирнула у кожне з десятка облич, та дівчата відводили погляд. Вони знали більше, ніж могли би сказати уголос. Та вони усі мовчали…

Вона сіла на ліжко і плаче, не приховуючи сліз. “До біса”, несказане пані директорці, гірчило в Сніжани на губах. Та сльози змивали усю гіркоту…

***

За тиждень чи два з’явилися перші чутки. Хтось комусь сказав, що Олена не витримала випробування. Якого — не знав ніхто. одиниці ж-бо обрали шлях відмови від материнства. І вони мовчали, не розповідали нікому й нічого.

Олена теж обрала цей шлях. В чотирнадцять вона кілька тижнів провела в лікарні. Її сусідки по кімнаті шепотілись про те, що Олені більше не потрібні прокладки. Тому достеменно було відомо про те, що вона обрала шлях одиниць.

Рік потому Олена втекла на горище старого корпусу Академії і зробила фатальний крок у діру стелі. Чому?

Ніхто так і не дізнався про це…

Фелікс

В офісі він одразу ж, не заходячи до свого кабінету, запитав у Марти, що сиділа за своїм столом у приймальні і клацала на ноутбуці:

 — Макс у себе? 

У них була одна приймальня і одна секретарка на двох. 

Марта підняла голову, немов задумалась на мить, а потім сказала:

 — Так, у себе. Буде нарада?

Він згадав, що мав проводити презентацію нового проекту, але зовсім забув про це. Голова була зайнята зовсім іншим. 

 — Перенеси на завтра, напиши менеджерам, — неуважно сказав Фелікс. — Час той самий, але завтра. Зараз я зайнятий. 

 — О’кей, — вона грайливо усміхнулася йому, але в них була домовленість — на роботі ніякої розпусти, субординація. 

 — Якщо хтось прийде, хай чекає, — суворо сказав він. — Маю дещо обговорити з Максом. Нас не турбувати! 

 — Зрозуміло, — вона кивнула. — Так і буду говорити…

***

Макс сидів за своїм столом, заглибившись у якісь папери. Він був фінансовим директором фірми, любив цифри, статистику, був страшенно педантичний. Фелікс відмітив, що тепер, працюючи з паперами, Макс одягав стильні окуляри — і чомусь йому стало сумно. Вони з другом були однолітками, і якось зараз несподівано Фелікс помітив, як Макс здав, став огряднішим, на скронях з’явилася сивина, і ці окуляри… Мабуть, і про нього, Фелікса, теж усі думають, що він постарів… Він ніколи раніше над цим не замислювався, в душі почувався десь на двадцять п’ять, максимум тридцять, і був впевнений, що кращі роки попереду, що сім’ю він завжди встигне створити, дітей народити… І раптом зупинився ошелешений — вже більше, ніж половина життя минула, а він досі думає, що все попереду…