2. Школа для справжніх леді

 Сніжана

Їй наснилося море… Велике, темно-синє, з сонячною доріжкою, що вела кудись за обрій. Вона почула крик чайок і шум прибою, і мимоволі перенеслася в той прохолодний, але сонячний день, останній день березня. 

Сніжана стояла на терасі школи, і дивилася на море. Їй не хотілося розлучатися з ним. 

“От би зараз тут відкрився портал в минуле, — подумала вона. — Всього один крок — і ти вже живеш на сто років пізніше… Хоча, сто — це не найкращий вибір. Війни, голод, розруха… Тоді на двісті років. Їздити би в кареті і носити сукню з криноліном і капелюшок… Не мати ніяких прав і повністю залежати від чоловічої волі? А хіба зараз я маю якісь права, хіба можу робити те, що мені заманеться?”

Світлий плащ накинутий на святкову рожеву сукню. Випускниці зазвичай вбираються в рожеве. Тому випускний бал нагадує клумбу з трояндами і півоніями. Лише викладачі переважно одягнені в чорне, і у цій клумбі молодих і привабливих дівчат вони нагадують суворих мурах, все життя яких підкоряється велінню обов’язку.

 Але їй подобалося тут. Школа стала для неї другим домом, а перший вона майже не пам’ятала. 

Її батьки жили щасливо, але недовго. І померли в один день  — у їхню автівку врізалася вантажівка, яка чи то втратила керування, чи водій заснув за кермом. Здається, були суди, відшкодування, але Сніжана того не пам’ятала. Занадто малою була. 

Спершу її взяв до своєї родини дядько Євген —  старший брат батька. Вона пригадує великий будинок, у якому завжди було холодно. Тітка з дивним ім’ям Ельвіра була дуже економною, а  точніше, просто скупою. Вона вмикала опалення на мінімум, годувала племінницю ріденькою юшкою, в якій плавали пара шматочків картоплі і ложка крупи. Хоча Сніжана знала, що в холодильнику повно наїдків, але дівчинці заборонялося їх торкатись. 

“У тебе має бути гарна фігура”, — втовкмачувала тітка, хоча Сніжана й так була худорлява. 

На день народження їй дарували щось із одягу і кілька бананів та апельсинів. Вона смакувала тими заморськими фруктами, розтягуючи задоволення. Вже згодом, коли стала дорослою, дізналася, що її батьки залишили непогану спадщину, але всі ті гроші дядько, як Сніжанин опікун, вирішив вкласти у свій бізнес. 

Коли їй виповнилося десять років, тітка сказала:

 — Сніжаночко, ти вже доросла, завтра поїдеш у школу для справжніх леді. Ти хочеш стати леді?

 — Хочу, — сказала Сніжана. Вона гадки не мала, що це за школа, але звикла в усьому погоджуватися з тітонькою. Бо коли з якогось дива їй заперечити, то це призведе до довжелезних нотацій про те, як дядько з тіткою її врятували, виростили, своїх дітей не народили, і все через неї невдячну.

“То народіть тих клятих своїх дітей і відчепіться від мене!” — хотілося гукнути щосили Сніжані. Але вона мовчала і усміхалася…

***

Сніжана замислилася, тож коли на її плече лягла чиясь важка рука, здригнулася. 

 — Ну що, поїдемо? — почувся голос дядька. — Дорога неблизька.

 — Так,  — кивнула вона. 

 — Чудово, речі твої в кімнаті? Ти їх уже зібрала?

Вона знову кивнула, тепер уже мовчки. 

Поки вони йшли до кімнати, де жило четверо дівчат, Сніжана думала, що от ще хвилина, дві, три — і вона назавжди розпрощається з цією спальнею, з класами, з тінистим садом і морем вдалині. В неї почнеться нове життя. Яке воно буде, Сніжана ще не знала.

Вона згадала пісне тітчине обличчя, її несмачні обіди, сіренькі сукні і бавовняні колготи на день народження. І їй захотілося перетворитися в маленьку пташку, пурхнути в небо і зникнути з дядькових очей. 

Вона могла сказати йому, що не поїде з ним до Києва. Що залишиться жити тут, в Одесі, знайде роботу, зніме скромну кімнатку. Все ж їй уже вісімнадцять, вона повнолітня і може розпоряджатися власним життям як сама захоче.

Але Сніжані навіть не спало в голову, що такий варіант розвитку подій теж існує. Адже вона виховувалася в спеціальній школі, ученицям якої зранку і до вечора втовкмачували в голову, що вони мають бути чемні і слухняні, ввічливі і запобігливі, хазяйновиті і турботливі. Одним словом — це були чудово вишколені “справжні леді”, як це називала тітка Ельвіра. А по факту, тут виховувалися ідеальні дружини для багатих і впливових…

Яна

Її біла сукня так пасувала до засмаглої шкіри, що Фелікс не міг очей відвести. Проста біла сукня, без зайвих прикрас… На фоні яскравих, ніби екзотичні метелики, юних дівчат ця незнайомка була такою особливою. І волосся її, світле, ніби промені, спадало на спину важким водоспадом. Вона сиділа за столиком, уважно спостерігаючи за тим, як замріяно співав у мікрофон Тарас Чубай, і тихенько похитувала ніжкою в білій босоніжці. Спалахи стробоскопів фарбували і сукню, і волосся, і навіть шкіру в усі кольори веселки. А Фелікс все дивився, і навіть змигнути боявся. Аж раптом це марево зникне у спалахах світломузики?

— Зламаєш очі! — перекрикуючи музику, гаркнув Макс прямісінько у вухо, і Фелікс здригнувся, озирнувся на друга — і миттєво відшукав поглядом незнайомку у білій сукні.

Видихнув з полегшенням — ось вона, не зникла, не марево. Поруч заіржав, мов коняка, Макс. Фелікс наосліп тицьнув його ліктем у бік.

 — Ти що, закохався? — єхидно прошепотів Феліксу у вухо Макс.

Він лише усміхнувся і нічого не відповів. Та й що відповісти? Він і сам не знав. Та не міг відвести погляду від дівчини в білому, що потроху пила зі склянки щось кольорове і дивилася на сцену, мов загіпнотизована.

Та Максові не потрібні були слова. За стільки років дружби він навчився чути не висловлене вголос. Гмикнув, штурхнув Фелікса в плече, чи то підбадьорюючи, чи то підганяючи.

 — То йди, запроси її на танець! Блін, ти зараз втратиш свій єдиний шанс!

 — Це буде тупо, — відповів Фелікс, маскуючи млявістю страх бути не прийнятим, висміяним красунею з золотавим волоссям. — Дівчина, може, на побачення прийшла, зараз з’явиться її кавалер, і почнуться розбірки…