Розділ тридцять третій, Птицюн.

— Це ще що там за чортівня?! — долинув голос із глибин дзвону.

Видавши щось нерозбірливе блондин чкурнув туди. Альбінос звів брови.

— Хто там у вас кажеш винищувачами стали?

Я дочекався поки білявий притягне Рено до розколу. Вона вже повністю прийшла до тями і усвідомлювала що відбувається навколо. Оце і є винищувачі — якщо ти не побачив, як він помер, то дуже вірогідно він залишає від ран і повернеться. Тут звісно відсутні пів руки і ноги, але життю це більше не загрожувало.

— Ого... — Рено спиралась на плече блондина, той виглядав як людина максимально щаслива — Хто це так?

— Твій дрібний — потис плечима Тарис.

Наша маленька групка вибралась з печери. Ми стояли на уступі, обдуваємі всіма вітрами. Я підійшов до краю і оглянув можливі шляхи спуску, мгм.. мхм... Дорога. Що нам це дає? Небагато, адже карту ми профукали. Я пригадав карту... Соляні шахти на півночі, до селища нам на захід! Я витягнув компас. Дорога іде в неправильну сторону, а я не пам'ятаю чи до села вона взагалі підходить. Тут ліси, і невеликий нахил, пройдемо. Я ткнув у потрібний бік.

І маленька групка сунула на захід, направляючись до селища гірників. Воно було зовсім маленьким, але нам там допоможуть. Ліси, схожі на дерева рослини, стовбури були теплими і все навколо буяло зеленню. Звірі від нас розбігались. Тому ми нікого так і не зустріли. Принаймні поки що.

Проте, мене наздогнали усі неприємності, що до цього були стримувані адреналіном. Живіт скрутило, і почали тремтіти руки, а в горлі пересохло, що не знаю чи я зміг би щось сказати.

З тріском через гілки гепнулось щось не дуже велике і дуже пернате, з довгим хвостом. Ну і не пощастило йому гепнутис переді мною. Руки самі собою зімкнулися на пташиному тільці. Крики рознеслися навкруги. Істота з чорним тілом і градієнтом на чотирьох крилах і хвості, що теж нагадував два крила, тільки більші. Тільце істоти невелике, з продовгуватою шиєю. Бенькаті очі і витягнутий клюв, а от лапи зовсім нікудишні, ні і ясно, це чудо наврядчи багато бігає. Я затис створінню клюва.

— Бипука — просвітив мене блондин — дуже цікаві істоти. Якщо хочеш зроби енергетичну прив'язку. У тебе є усе будувалось на синхронізації. Якщо не помиляюсь.

— Ота.. — я знайшовся кашлем — Отак просто пропонуєш мені прив'язати до себе істоту?

— Ну так — підтримала його вже Рено — Потрібні навички є, птаха ти піймав. Значить він твій.

Я подивився на птаха. Значить так бипука, як тебе прив'язати? Я уявив як моя енергія тече у тільце істоти. Пташка вже не виривалась, та і дихання її сповільнилось. Я почав дихати в такт, вийшло саме собою. Серцебиття теж підлаштувалось, в голову вдарило і почало пекти в щоках, як після хорошої пробіжки. На моїй долоні, тій що притискала ся до спини пташки. Спалахнула тмяна, сірувата руна. Не знаю чому вони завжди формують щось на подобу мандал, але так воно є, і не мені розбиратись чому.

Я відпустив птаху. На її спинці ще який час світилась руна прив'язки. І от мій новоявлений звір-талісман..... Просто чкурнув геть!!! Нашо я на це стільки енергії було витрачати, га?!

— Політає, політає, змириться зі своєю долею та й повернеться. — Рено потисла плечима.

— Тобто вона проти? — у мене чомусь така примусова прив'язка викликала більше відрази аніж просто вбивство денного створіння.

— Ну, не зовсім. Ти захистиш її від хижаків, хвороб, даси їжу. Тай у клітці не триматимеш. І прив'язка вироблює у слабшої енергетично істоти емоційну прив'язаність на якийсь час, і її треба закріпити вже ділами.

Я кивнув. Ну це вже хоч трохи заспокоїло, і ми пішли далі. Птиця, до речі, не змусила себе довго чекати. Почувся ляскіт чотирьох крил, і птиця виблискуючи бузковим ошийком розмістилася у мене на плечі. Я заплющив очі, і сконцентрувався на відголоску моєї сили від птиці. Перед очима розкинувся погляд на ліс. Істота поділилася зі мною частинкою своїх спогадів, і от серед дерев виступило селище. Нічого собі подарунок! І раптом птаха знову закричала, в і вліпився у дерево.

— Усе добре? — Рено підтягнула мене вгору, ставлячи на ноги.

Як? Вона на одній нозі, з втратою крові.. це винищувачі.

— Птицюн сказав як до села іти — звідки у мене взялася енергія на цей радісний тон?

— Птицюн? — Майто пирхнула.

— Саме вирвалось, як би там не було, нам туди.

Мене знову послухали без жодних питань. Дивно. І трохи стрьомно. Але головне вибратися звідси. Мабуть це просто визнання того що ніхто не має жодної ідеї де ми. Названий Птицюном не підвів і вже через кілька хвилин ми вийшли до місць які він мені показував.

Село складалося із хатинок п'ятидесяти від сили. Непримітні, сірі будували тулились одне до одного на придатних для будівництва ділянках крутого схилу, з'єднані між собою містками. До них лишилося метрів із двісті. На мій подив в селі був примітивний ринок, що займав собою два уступи, каплиця, і навіть дозорну на найближчому уступі облаштували які не які укріплення. У всіх жителів можна було помітити рубіновий відлив у волоссі. Гімалайці. Точно ніхто це знав, чи це люди з маленького бункера, чи вони вже після виходу пішли в гори. Але доля була важкою. Постійні зміни через харчування мутантами, і в історії цих людей було кілька поколінь деградантів, подекуди люди виглядали між собою дуже схоже і до сих пір.