Розділ тридцять перший, печерні блукання.

Міічиро 

*Звуки падіння двох тщедушних тіл у холодну що аж ай воду*

Як вже відомо з мого інциденту з болотом, плаваю я як пробка, якби пробка була з чавуну. Тому одразу ж пішов на дно. Аж миттю вдарився об кам'яну підстилку водойми. Я кілька разів сіпнувся... І встав. Отак просто. Води мені було десь до пояса, не більше.

— Ти що дурний!!? — обурено відреагувала на мої потопання сестра... Флесіка? Ну шось таке.

— Дурний той хто нас сюди приволік! Бевзенька теллепеньська фома би тобі закоцюрубив, заби в заваль таку більш не швемдяла.

— Я тобі зараз дам!

Як вона зрозуміла що я про неї? Наче ж не знає діалекту то. Але у майже абсолютній темряві їй надавати мені по шапці не вдалося. Усе таки я усі її рухи відчував, в вона мене ледве в упір бачила.

Безсенсова гонитва зайняла в нас ще десь із десять хвилин, і лише потім ми почали щукати карту. Ми її то знайшли звісно, але вона була безнадійно потоплена і просто розлізлася в руках. До діри в яку ми навернулись метри чотири, не доберемось хоч як не старайся.

— Каюк нам. — я з досадою кинув камінь в воду.

— Ага. Сиди тоді ний — вона поперла в один з проходів.

— То іди наткнися на мутанта, влаштуй йому вечерю в темряві!

— Слимак!

— Медуза!

— Бабій!

— Ти знаєш узагалі що це значить!?

— А.. ой.. не те.... Черв'як!

— Може досить?

— Вилупок!

— Ох як оригінально.

— І ще щуряка без характеру!

Вона пішла у прохід, лишаючи мене. Якщо вам здається що ця мозкова буря геніальності оглядає неприродно в цій ситуації, то що ви хотіли? Два ментально нестабільних і травмованих підлітки що вже побачили і бій і трупи і подібні штуки, для нас нормально у кризовій ситуації погавкатись а не бігати і істерити.

Моєї образи вистачило на.. секунд десять. І я побіг наздоганяти кучеряву нахабу, без мене вона точно пропаде, бо смолоскип канув в вогке небуття просто як карта.

Знайшов я її швидко, вона обмацувала стіну шукаючи прохід що був за метр від неї. Жалюгідне видовище. Кхм.. щось мене понесло, в такі моменти якось соромно стає за власну зміну..

— Туди— я потягнув її у прохід — я трохи пам'ятаю куди йти з цього входу до іншого.

— Тобто ти запам'ятав шлях глянувши на карту пару разів? — голос був просто переповнений скептицизмом.

— Типу. Йдемо прямо, півколом, тримаючись лівої стіни, три відгалуження пропускаємо, заходимо в четверте. Там доходимо до старого соляного дзвону - шахти .. а там.. а там видно буде.

— Зроблю вигляд що тобі вірю. Кращого нічого все одно не має. Але щось я не бачу в цьому плані пошуку Фелікса і психанутої рудої торпеди.

— Не знаю що таке торпеда, але звучить схоже. І більше про неї так не говори, ясно? Не можемо ми їх знайти, самим би вибратись. Якби приєднались до групи, то більше би допомогли. Томоті самій сімнадцять, взяла би.

Ми робили печерою, звісно з нерухомими стінами було важче, але махаючи руками, рукава у мене висіли як в опудала, що полегшувало завдання, я міг визначити де стіна, і де відгалуження. Ми проминули один прохід, і рівень води стрімко впав. Круті ці шахти, кілька металів та ще й сіль, і все в одному місці. Наскільки мені відомо, тут і шахти і природні печери, своя екосистема з новими видами, вірогідно тут пережили катастрофу кілька старих видів істот, що змінились, пристосувавшись до життя в надрах. В великих печерах тут були водойми, навіть птахи літали під високими склепами. Ні я цього не бачив, просто казав те що знаю. Примати, рептилії, тут був свій маленький світ, що жив за власними правилами і законами. Мабуть у нас в притулку була енциклопедія про печери Великої Корони, звідки б мені ще це знати? А бібліотека у нас була бідненька, тому я мабуть що прочитав книгу кілька разів. Цікаво, наткнемося ми на місцевих жителів? З одного боку побачити хочеться, з іншого і прибити можуть. Але поки що з живого були тільки жирні здорові кажани, що літали під стелею. Розмах крил десь під метр. Цікаво, тут жуки теж здорові, чи ця істота бере кількістю? Крилаті вищали, їхня ехолокація робила з моїм шостим чуттям приблизно те саме що з вашими вухами робить співпраця виделки і чогось металічного і шкрябального.

Після другого проходу повітря стало важчим, мабуть ми на правильному шляху бо випаровування мінералів висіли в повітрі, обтяжуючи його. Тільки от що робити там? Як з дзвону вибратись я не пам'ятаю. Але він же закинутий? Тому знайдемо вихід для колишніх шахтарів, навряд чи його охоронятимуть.

Проминуло третє відгалуження, лишилося ще небагато, стіни вже тут були вкриті товстим шаром чогось слизького гладенького і вогкого, з кристалами солі. Зрідка під пальцями можна було відчути поглинуті отим слизьким дощечки з написами. Цифри розібрати мені не вдалося. І от, моє чуття повністю втратило відчуття стін, ми вийшли у дзвін.

— І от думай тепер туди чи не туди — по дзвону з гулом і ехом розлетівся чоловічий голос. І з протилежного боку розлилось світло смолоскипа.