Розділ тридцятий, правила лабіринтів.

Фелікс

Основна бойова сила валялась без свідомості від втрати крові на моїх руках. Якщо зараз навідається мутант, я не зможу ані битись, бо не вистачить ні сил ні рішучості, ані втекти, також бо не вистачить сил.

Я як дурень пер коридорами, тягнучи Рено за собою, хоча це з самого початку було безнадійною затією. Я брів по коліно в воді, а за мною лишався кривавий слід. Ситуація краще не придумаєш. Абсолютно безнадійно.

Кожен наступний крок був неймовірним зусиллям, я витратив всю ману, та і фізичні сили вже давно покинули. Робити цього не хотілось, але я потягнувся до мани Майто, якщо у випадку з іншими джерелами енергії натикаєшся на стіну, то між поєднаними є двері. Вона відізвалась одразу, звісно, мани в неї не вистачить на повноцінний бій з сильним мутантом, але мені просто потрібні сили щоб іти далі.

Глухі рики розносилися печерою. Поки що звіддаля. Поступово тмяніло світло від моху. Або я рухаюсь в бік шахт, або ж нарешті вгору.

Драматична мабуть картина, але якось не до цього.

Рівень води під ногами починав падати, лажа, тепер слід від крові триматиметься довше, в якщо зупинись щоб покращити перев'язки, то потім можу вже в не піти далі. Ставало спекотно, отже шахти.. але все одно люди зможуть допомогти, хоча б зупинити кровотечу.

Рено підняла голову, окинувши оточення майже усвідомленим поглядом, і знову обм'якла у мене в руках. От іще один доказ того як магія впливає на тіло. Нормальна людина вже б дух пустила, не те що приходити до свідомості.

І от, у віддалі на воді заграли блиски світла.... не вихід.... Людина!

Тарис

Я вийшов на чергову вилазку вглиб шахти. І знову цей ідіотський вискочка, якому а ні граму мізків за три роки не додалося ув'язався за мною. І як по годиннику завів свою шарманка про муки розбитого серця, тиснути мені на болюче місце. Ні, я вже давно усвідомив, що насправді Рено як партнерку в любовному сенсі не бачу зовсім. Але все одно близька людина.

Цікаво що там узагалі з горобцями, але я вже чудово знав, що Белла їх у спокої не залишить, отже вижили точно не всі...

— ТА ТИ МОЖЕШ НАРЕШТІ ЗАТКНУТИСЬ?!!

Балакуче створіння, що до сих під лишалося для мене безіменним, замовкло, дивлячись на мене наляканим поглядом. Я замахнувся кайлом.

— Я тобі ще в перший день сказав геть іти, дармоїд, забирайся звідси!!

І він знову зробив те саме. Відійшов на якусь відстань, і пішов за мною думаючи що я не помітив... Хочеться просто дати мутантам його роздерти. Або ж допомогти їм це зробити.

Я знову зробив вигляд що нічого не бачу, не знаю правда навіщо я це роблю. Цього разу я пішов далі ніж будь коли, стіни ставали все менш рівними і все більше було виходів руди. Я наколов норму, і трохи руди дещо іншого металу, від мав вищу якість, але був куди більш твердим, що не було великою проблемою для тренованого мисливця, за нього дадуть щось типу кращого обладнання, а якщо натискати досить, то можна отримати вихідний.

Я не задумуючись перейшов на беззвучні рухи коли пересік незриму межу домену мутантів, може я і не невидимий, але не видаючи звуків і облитий смердючим відваром для місцевих був непомітний. А от кроки цього швальги іноді було чути навіть мені, що вже казати про істот що живуть на самому тільки слухові.

Аж от на грані слуху з'явилося тихе шурхотіння щурячих хвостів, я взявся за виступ, підтягнувся, сів на випинаючому камені і затамував подих. З цією істоту я і з екіпіюванняи боротися б не наважився. По печері розрісся наляканий крик, що протривав всього кілька секунд... Бажання виконане.. його справді розідрали мутанти.. хоча, скоріше ковтнули живцем...

Сидів на одному місці я довго, аж поки не почулися попискування трупоїдів, що намагались знайти хоч якісь крихти після трапези черв'яка, але ні, та істота максимум лишить кілька крапель крові.

Тільки тепер я наважився піти далі. А ще через сотню кроків я запалив смолоскип. Хвилин через двадцять блукань, і нотувань побаченого на саморобній карті я почув цілком людські кроки.

Побачити його виявилось не важко, в печері блідого і білявого було видно досить добре, років 25, та ні навіть менше, тшедушний і напівбитий, а от персона яку він тягнув на руках вірогідно що вже не напів, також не надто примітної статури, і без половини руки і ноги. І як ці два забитих хлопчики тут забули? І чхати що вони мого віку.

Зеленоокий білявий кілька секунд п'ялився на мене, явно вирішуючи іти сюди, чи драпати поки ще може, але врешті решт зробив ще кілька кроків вперед, протягуючи на скільки це можливо свого побратима в мій бік, він щось пробурмотів, але розібрати було важко. Бачачи, що даний тип зараз просто впаде від знемоги я взяв не притомного в руки. Він ще дихав, при чому доволі стійко. Лише тепер я звернув увагу на дану особу, різкі чіткі риси, руде волосся, навіть коли світло смолоскипа викривляло риси тінями і відблисками, я знав її занадто добре.

— Думаю я мав би бути здивований — тяжко зітхнув я — але чорт, це здається абсолютно нормальним з цією дійовою особою!