Розділ двадцять дев'ятий, підемо чужими слідами.

Міічиро

Дівчина років п'ятнадцяти, приблизно середнього зросту, з не дуже примітною фігурою, і ДУЖЕ примітним обличчям (один раз побачиш і більше не забудеш), каштанові кучері, блідо зелені очі. Дана особа ввірвалася в залу як скажене торнадо, якби тут був слідчий, думаю його би розірвало на шмаття самим тільки її поглядом.

— ....кі виродки без совісті і честі! — нам дістався лише завершальний акорд її тиради, яка судячи з судомного глибокого вдиху тривала доволі довго. Та з емоцій я не дуже то й хотів чути основну частину. Двері вгатились у раму з такою силою, наче ними грюкнула не дівчина доволі тендітної статури, а мінімум коваль.

Що ж, дана малолітня особа була сестрою.. є... Флюлсіка? Неважливо. А от її увага, якої мені раптом дістався цілий оберемок була дуже навіть важливою. Тобто я б хотів щоб вона мене узагалі не помітила, але мене не просто помітили, мене "облапали" очима, і ще й впізнали.

— Хмх.. світ або тісний, або занадто лінивий щоб підкидати нові знайомства. Ти хоч трохи ту Вритарськи знаєш?

Я кивнув.

— То можна сподіватись що вона хоч якось з чимось розбереться?

— ..... Не знаю. Шанси звісно є, але... Вони двох винищувачів взяли. Просто задушать групу допомоги числом.

Дівчина впала на стілець поряд з зайнятим мною підвіконням.

— Я не розумію їхніх мотивів... — вона зітхнула — просто.. в.. викинули два життя... Ну навіть якщо Рено порушила правила! Фелікс то тут до чого?!

Я звісно не сказав їй до чого тут її брат. Бо чудово знаю як це, коли ти розриваєшся між вірністю кодексу, яку вбивали тобі в голову все життя, і вірністю людині яка для тебе майже все.

Якийсь час ми просто сиділи мовчки. Обоє переживаючи одну й ту саму тривогу. Скільки саме часу пройшло я не знаю, могла година, в могло і кілька хвилин.

— Робити щось треба — вона рішуче підвелась.

— Урааа! Біжімо і помремо всі разом! — фиркнув я — без жодного плану, ми навіть не знаємо де вони.

— Узагалі з твоїх же слів вони десь на володіннях Перської. І з показань мого енергетичного поля там дуже багато металу.

— Отже це шахти... Але якими фиртифлійками ти знаєш що там залізо?

— У нас одне енергетичне поле, майстер Казукка нас поєднав. Він за кілька хвилин використав майже всю свою енергію, і Керфаган здається теж щось там шаманить. Але він зараз майже на нулі.

— У Перських одні залізні шахти, але от хто нас туди впустить?

— Твоя правда.. а якщо .. так! У найближчого села гірників можна придбати карти печери! Там ми і зайдемо до шахти.

— Але варто почекати групу і піти з...

— Е ні, нас не візьмуть, нам потрібно діяти самостійно.

Її рішучість мене лякала. Адже я муситиму іти з нею! Після особняку кидатись у підземну темряву з дівчиськом не сильнішим мене я вже точно не збирався. Усе таки є шанси що вдасться зв'язатись за Томотою, там з мене буде більше користі.

— Це нерозумно, просто немає сенсу. Замість двох доведеться рятувати вже чотирьох.

Погляд з рішучого змінився на повний відрази та зневаги.

— Ну гаразд, сиди тут і кусай лікті — процідила дівчина крізь зуби і вийшла з кімнати.

Аааййй перекопатись усе це!!! Я підскочив на ноги, активуючи невидимість і пішов за нею. Просто силоміць потягнути її назад може і не вийде, а змусити морально, вірогідно спрацює.

Дівчина рішуче ішла розгрібаючи зарості чагарів того самого місця де я зустрів ревуче створіння, але вдруге на цього цікавого кадра я не натрапив. Потім крутою стежкою вона піднялась вверх, вище і вище в гори. Це тривало вже десь з пів години, в вираз її обличчя до сих пір показував: казати їй щось зараз, все одно, що кидати об стіну горохом. Гнів так забив їй клепки що вона перла до печер узагалі без обладнання, тільки з мечем. На щастя вона усе таки йшла брати карту, а не напролом до підземель. Крамар, з гімалайців, мало не навернувся з стільця, коли її побачив, і на жаль усе таки продав дівчині карту.

Швидкий погляд, кинутий на карту через плече бунтарки, показав що карта хорошої якості, рельєфна і з примітками шрифтом брайля, отже справді пристосована до печер. На карті була доволі свіжа дата, і помічені які шляхи обслідувані краще, а які гірше. І все, подивись на цей лабіринт, визнай поразку і дочекайся справжніх воїнів, але ні, вона пішла до найближчого входу до печер.

Навіть на порозі темного провалля на лиці не промайнуло і тіні невпевненості. Треба діяти.

— Ану стій!

Відповіддю мені був шокований поглад.

— А що се ти собі викрутила таке у довбешці своїй порожній? Чи се клепки позірвало!?

— А нормальною мовою можна? — на диво швидко відповіла дівчина — Я цих викрутасів не знаю.

(Ахем. В описаному в книзі періоді часу люди спілкуються сумішшю англійської та китайської, та деякі люди знають збережені уривки мов своїх предків. ГГ не знає, звідки його коріння, але від вчителя вивчив закарпатський діалект від свого вчителя бойових мистецтв. Тому Майто не могла його зрозуміти (просто уявімо що весь час вони спілкуються на сильно відрізняючійся мові))