Розділ двадцять п'ятий, ведмежа послуга, буквально і без сарказму.

Міічиро

Навколо шелест і свист вітру. Багато нових звуків і запахів, безліч нових рухів. І дуже багато болю в усьому тілі. Наче я весь складався з одного великого перелому. Ну як мінімум синця. Оголосивши околиці жадібним стогоном я підвівся на ноги, але одразу ж знову гепнулася на п'яте місце. Отже, що ми маємо, я незрозуміло де, в жалюгідному стані, вночі... Дерево!

Я його не бачив нормально через темряву, але шосте чуття давало мені повну картину. Висока.. штука, яку я не зможу охопити руками, ця штука розгалуджується на багато тонших, і вони вкриті купою листя.

Побачене, в точніше відчуте вибило мене мене з усвідомлення ситуації на хвилин десять. Відійшовши від болю і потрясіння я визначив головні больові точки і прилаштувався до пересування без їх задіяння. Тобто рачки. І я знаю що це банально і ганебно, але мені начхати.

Але, довго раком пов'язати не вдалося. Я почув рик, і відчув здоровенне кудлате створіння з товстим грубим тілом і трохи видовженню мордою. З таким устроєм тіла воно бігти швидко не може. Я встав, в терплячим біль рвонув на повній швидкості геть. Льоха свистокрила гуска файна би її переберкицьнула! Створіння мене швидко наздоганяло. Я кинувся до дерева, перестрибуючи з гілки на гілку видерся до рівня де гілки почали небезпечно прогинатися. Але воно полізло слідом. Дерево не витримало вандальства і почало падати. Я зістрибнув, перекотився, в побіг далі. Істота вибралася з під дерева і знову почала наздоганяти, я різко розвернувся, і приготувався до бою. Звір загарчав.

— РааааАААааааааАаааааААаааааАаА!!!! — загарчав (а точніше запищав) я у відповідь.

На таке у істоти аргументів не було. Тому воно одразу опустилося до насилля. Ну я повторив інтелектуальне пікіювання і пропустивши повз удав зарядив йому по носу. Воно ревнуло, і отримало по зубах. Потім ще раз, і з ноги. Після зв'язки я легким рухом вискочив істоті на загривок. Звідти на гілку, звідти на іншу і там дістався до краю яру, в який звалився після бою.

Тепер можна перейти до іншої проблеми. Як я, півтора метри з кепкою шпиндя з пищалкою в горлі, без життєвого досвіду і фізично слабкий, маю сам один врятувати двох винищувачів. Я родився вниз. Істота досі там тупцювала.

— Дякую!

А що як воно усвідомлене? Типу, це не мутант, від них у мене поколювання в пальцях, це була істота з старого світу. У відповідь долинув рик. Або не зрозуміло, або ображається.

— Ти сам мене зжерти намагався! По морді отримав заслужено!

— Малий! Відійди від краю! — залунав наляканий чоловічий голос.

— Там же ведмідь! — вторила його супутниця.

— Вже знаю. — я подивився на руку розбиту об зуби звіра.

— Стій стій... Зараз промию...

Чоловік, або хлопець, вимив і перев'язав мені рану. Жінка повільно осіла на землю. Обоє не мисливці, не гімалайці, не ті рухи і говірка, можливо з міста їдуть в Сім Великих. І тут такий сюрприз на дорогу висадився і ще й верещить.

Хм. Вони доволі молоді, може і є з Великих?

— Ти звідки тут і хто ти взагалі?

— Я з мисливської гільдії. Тут був на місії. Змінений, якщо вам це важливо.

— Ееееее.... Що?

Я примружився.

— Та хто ви такі? Найпростіших речей не знаєте!

— Ми з-за стіни. — подала нарешті голос дівчина — Втекли...

— Дурепи — не задумуючись випалив я — тут таке твориться що хоч криком кричи хоч мовчки падай а з вікна кинутись хочеться. Тому піднімайте зади і швеньдяйте назад поки не пізно. Бо я меч загубив, наткнемося на мутанта я вас захистити не зможу.

— Я не вірю. Тут не може бути так жа-..

— Тут нормально у шістнадцять років взяти меч і померти полювати на надлюдських монстрів. Та і в чотирнадцять теж можна як приспічить.

Він якийсь час мовчав, а потім запалив лампу і зглитнув.

— С.с.скільки тобі?...

— П'ятнадцять, десь так. 

— В сенсі десь так?

— Ну в сенсі я не знаю коли саме народився.

Він кивнув, вони з дівчиною схоже усвідомили, що тут не те що вони там надумали. Хлопець закашлявся. Опа, це ж у нього немає витримування радіації. Їм тут не можна дихати. А я що робити не знаю.

— Вам потрібно іти назад. І мені теж з вами.

Вони дивились на мене з острахом, але кивнули. Марш кидок продовжився. Тривав він кілька годин, в потім ми зупинилися біля стіни. Височенної СТІНИ. Нам спустили драбину. І от, ми вже на горі.

Двох геніїв забрали, в до мене підійшов мисливець. Ранг майстра.

— Ти з гільдії — він затвердив в не спитав.

Я одразу перейшов до діла.

— Рено Керфаган і Фелікс Дакхе схопили Курявні Кальмари. Вірогідно причетна сім'я Перських.